23.

— Ну мамо, я нарешті вдома. Ці кілька днів я ні ногою з дому, — Лідія забігла на кухню та оторопіла.

Поруч з мамою за кухонним столом сидів молодий незнайомий юнак і допомагав ліпити вареники. Така картина будь-кого вразить.

— Ну нарешті, ми тут тебе зачекалися вже. Знайомся, Анатолій — це син моєї подруги ще зі шкільних часів. Він у місті всього на кілька днів. До того ж свята. Не гоже на свята залишатися самому.

— А… вибачте, я Лідія, — вона однозначно не очікувала такої підстави від матері. — Мамо, а де це бачено, щоб гості самі собі готували.

— Та які це гості, він мені майже як син, — заперечила мама й спокійно продовжила займатися своїми справами.

Від безсилля Лідія присіла на стілець і машинально почала ліпити вареники.

— Доню, з вишнями — круглі, як капелюшки. А з капустою чи картоплею — кручені. Невже ти забула.

«Ну от, ще й вирішила мене відчитати, як малу дитину».

— Та нічого страшного, зараз швиденько все підправимо, — втрутився в розмову Анатолій. Швидкими рухами він уміло переробив усі вареники, але при цьому в його усмішці читалася легка іронія.

— Від вас ніякої допомоги, краще йдіть уже звідси, — раптом вирішила мати, коли вже майже все було зроблено.

Лідія лише слухняно встала й пішла до вітальні.

«А я так мріяла провести це Різдво в піжамі під ковдрою. Тепер доведеться наряджатися», — подумки Лідія вже сварила маму.

До того ж Анатолій слідував за нею, неначе тінь. Його присутність була раптовою та непередбачуваною, навіть трохи загадковою. В очах промайнуло щось, що він намагається приховати.

— Я вибачаюсь, але я вперше про вас чую, — Лідія навіть не спробувала зіграти гостинну господиню, на це в неї просто не було сил.

— Як і я про вас, — на його обличчі з’явилася широка посмішка. — То може познайомимося ближче? Можливо, це стане маленькою пригодою для нас обох.

Незручний діалог перервав батько, що щойно прийшов. Як виявилося, він добре знав Анатолія. Лідія скористалася нагодою й швидко зникла у своїй кімнаті.

Хоч бажання й не було, та Лідія прибралася до свята. Одягла довгу в’язану сукню темно-зеленого кольору й закрутила волосся в пучок.

Вже почало сутеніти, переховуватися більше не було можливості. До того ж із вітальні постійно чулися звуки посуду, що хтось розставляв на стіл.

Усі сіли до столу. Це була не просто вечеря й не банальне святкування. Це промінчик світла в мороці, новий паросток надії для всіх. Та що може бути краще домашньої кухні: вареники з різними начинками — то це ж ціла пригода вполювати саме той, що ти хочеш. Домашня консервація, вправно зроблена своїми руками влітку. Ну і звісно кутя та узвар — без них Різдво не Різдво. 

Та наїдки не мали особливого значення, набагато важливіша була та єдність, що панувала за столом. Коли майже незнайома тобі людина хоча б на один вечір стає тобі рідною.

На тлі тихо грали колядки з різдвяного плейлиста. Лідія сиділа й про щось жваво дискутувала з батьком. Час від часу кидаючи погляди на Анатолія. Він був не дуже спортивним, але й огрядним його не назвеш. Виразні риси обличчя однозначно додавали йому харизматичності.

Спостерігати за ним було приємно, і Лідія кілька разів ловила себе на такій думці. Дівчина була за це вдячна, бо могла розслабитися й просто насолоджуватися вечерею.

Він мав гарне почуття гумору й уміло підтримував розмову — легку та невимушену. Тільки інколи в його погляді проглядала легка тривога. Чи то Лідія вже читала її в кожному, кого зустрічала.

— Приємно з тобою познайомитися трохи ближче, — Анатолій подав Лідії плед, коли вони сіли на диван.

— Так, здається, — вона відповіла трохи невпопад. Її думки знову були не тут.

— Твоя мати сказала, що ти закінчуєш медичний? Це мабуть дуже захопливо — рятувати чиєсь життя.

Лідія здивовано на нього поглянула, його слова зачепили щось глибоко всередині. 

«Я нікого не рятую», — заперечила вона подумки.

— О, та ви це дуже голосно називаєте. Кілька уколів та перев’язок — це проста допомога.

— Якби я був хворий, я б хотів, щоб саме ти мною опікувалася й лікувала, — його слова звучали дуже щиро.

«То сходи на фронт, а там буде видно», — подумки Лідія вже знову почала дратуватися від його присутності.

Анатолій натомість ніби й не помічав її роздратування. Він продовжував допитуватися:

— Так, та іноді просте слово чи розмова вартують цілої купи медикаментів. Я знаю це особисто.

Ці слова були першими, які Лідія насправді почула. Вона поглянула на Анатолія ще уважніше, тепер намагаючись розгадати загадку.

— Вибачте, а ви звідки знаєте?

— Та годі, вже давно пора на «ти».

— Ну добре, можна на «ти». Але ти не відповів на моє питання?

— Ну це розповідь не для першого побачення. Краще під час прогулянки завтра, коли покажу одне важливе місце.

— У нас побачення? Я думала, тобі просто немає де провести свята, — і Лідія гнівно глянула на маму.

— Я люблю поєднувати, — слова Анатолія прозвучали загадково й ще трохи інтригуюче.

Лідія все ще була трохи роздратована його присутністю, та загадковість і гумор потроху робили свою справу.

— Ви мені тут влаштували справжній допит. Я про вас нічого не знаю.

— Що знову на «ви»!? Розповім, якщо погодитесь на невелику прогулянку зі мною завтра. Це буде коротка прогулянка, але вона важлива — я виконую обіцянку, яку дав братові.

— У тебе є брат?

Анатолій нічого не відповів.

— От завтра буде день, тоді й подивитесь, — раптово втрутилася мама, що принесла постіль для Анатолія. — Я тобі тут на дивані постелю, Толику.

— Завтра. Та завтра ж Різдво. Я взагалі не планувала нікуди виходити. Та й мабуть усе буде зачинено, — Лідія знову використала це як привід не йти, та паросток цікавості вже почав рости.

— Так, година пізня. Варто лягати спати, поки тривог не було, — Анатолій раптом і сам перевів тему розмови.