22.

Обидві вийшли з палати, кожна зі своїми думками. Довго стояли на ґанку, під дверима шпиталю. Дві такі різні жінки, яких зіштовхнув випадок. Час від часу їх переривав натовп людей, що постійно заходив  та виходив. Також дошкуляв холодний морозний вітер, що танцював із ними танго втрьох. Шмагав по обличчю кожну, аж щоки не почервоніли від ляпасів.

— Ходімо, — врешті сказала Лідія. Вона зробила свій вибір.

На диво, Каріна зовсім не пручалася й просто пішла слідом. Вони зайшли до найближчого кафе. Каріна поморщилася й скривилася: «Не її рівень».

І знову запала тиша. Жодна з них не була готова розпочати цю розмову. Вони просто сиділи, намагаючись не дивитися одна на одну. Навколо вирувало життя. Люди невимушено спілкувалися за гарячими напоями та ароматною випічкою. Каріна замовила ще одну чашку кави й цього разу попросила додати бренді.

— Я знаю, що схибила, — врешті вона заговорила. — Розумієш, ми зі Святом знайомі зі школи. Він завжди був поруч. Усе вже… ніби визначено й сплановано.

Вона зробила ще один ковток. Лідія ж навіть поворухнутися не могла. Їй здалося, що й усе кафе застигло, прислухаючись до їхньої розмови. Пальці пекли від морозу.

— І тут він вирішує піти добровольцем. Чесність, справедливість, обов’язок — це для нього завжди були не просто слова. Його так виховали батьки.

Лідії було легко це уявити. Бо він дійсно був саме таким.

— Я справді спочатку чекала, я намагалася…

— Та не дочекалася… — здивовано м’яко, без докору. Слова самі знайшли вихід.

— Та що ти можеш про це знати. Ти собі уявити не можеш, як це важко — чекати щодня. Так, я не витримала. А хто б справився?

Каріна крутила в руках пачку цигарок, та запалити все ще не наважувалася.

— Ти йому зрадила?

— Та ні. Я написала йому, що більше не маю сил чекати. А наступного дня він зник. — Лідія ледве втримала зойк від почутого.

— Я все усвідомила лише тоді, як його оголосили зниклим безвісті. Ми шукали його, та не могли знайти. Поки я не побачила фото в одній групі.

У Лідії боляче кольнуло серце. Те фото, її фото, що зробила й виклала. Сама, своїми руками.

— Та він тепер мені не вірить. Навіть бачити не хоче. Я спочатку подумала, що це через тебе. Та ні…

Ці слова дерли з середини. Лідія хотіла встати й просто піти. Знову втекти.

«Зараз не місце для власних почуттів» — та нагадала вона собі.

— Чого ти хочеш від нього зараз? — запитала Лідія.

— Я хочу його повернути.

— До життя чи просто повернути, щоб він був твоїм?

Каріна довго роздумувала над цим питанням. Вона все ще продовжувала крутити пачку цигарок у руці.

Так само, як і Лідія, чекала на відповідь. Свою ж відповідь вона вже однозначно знала: «Повернути до життя, навіть якщо він ніколи й не буде моїм». 

Рішення, від якого в неї серце просто розлетілося на друзки. Як насмішка долі, десь зовсім близько офіціант мало не впустив кілька тарілок. Та їхнє дзеленчання ще довго чулося у вухах.

— Я хочу вірити, що все ще можна повернути. Щоб він знову став таким, як раніше…

— Він уже ніколи не буде таким, як раніше. Ніхто з нас, — болюча правда, з якою Лідія зрештою змирилася. Це колись сильно полегшило їй життя.

— Я не вірю в це. Людина не може аж настільки змінитися, — здавалося, розмова зараз переросте в суперечку. Це привернуло увагу за сусідніми столиками. Хтось навіть не втримався й повернув голову.

— Але ти мусиш. Шляху назад нема. Хочеш бути з ним — побач реальність сьогодення, а не живи спогадами. А не можеш — то не втручайся, — Лідія майже вигукнула ці слова. Насправді не знаючи, до кого їх висловила. До Каріни чи до самої себе.

Не витримуючи тиску, Каріна встала й уже навіть збиралася піти. Та зупинилася, вона вагалася лише мить перед тим, як обернутися:

— І ти допоможеш? — у голосі Каріни все ще відчувалася недовіра. Вона поглянула на Лідію з нерозумінням в очах.

Лідія вже втомилася від цієї розмови, що приносила їй стільки внутрішнього болю. Вона збиралася вже послати Каріну під три чорти. Та не змогла. Її погляд сфокусувався на чоловікові, що тільки-но зайшов до кав’ярні. На перший погляд цивільний, та вона знала, що він військовий. Це читалося в його погляді. Загубленому й такому далекому.

— Навчися жити не тільки для себе. Та й остаточне рішення… за ним, — вона промовила останні слова майже пошепки, ховаючи їх у теплий шарф, що вже одягала.

Дві такі різні, майже протилежні жінки, об’єднані спільним пережиттям. Вони привертали увагу всіх, хто їх зустрічав. Та відтепер їх часто бачили разом.
Лідія показала зовсім інший світ, світ, у якому вона жила. І частиною якого став Святослав. Вона привела Каріну передусім до волонтерського центру. Усього кілька годин, що могли змінити життя.

Перші спроби Каріни викликали цілий спектр емоцій — від роздратування її діями до сміху й навіть співчуття. Та Лідія була стійка у своїх переконаннях.

«Це не заради неї, це для нього» — переконувала вона себе, коли Каріна знову заплуталася в клейкій стрічці й мало не впала в цілу купу коробок.

Та до шпиталю вони більше не ходили — ні разом, ні окремо. Лідія завжди знаходила причину, щоб попросити когось іншого. А Каріні заборонили приходити. І врешті-решт вона змирилася. Потроху почала спілкуватися й з іншими волонтерами.

Іноді навіть можна було почути її сміх — такий щирий та справжній. Тоді, коли вона раптово брала кумедну іграшку, що діти зробили власноруч, чи невдало намагалася приборкати пістолет для скотчу.

— Дивись, здається, лід почав танути, — ніби два шпигуни, Кирило з Лідією спостерігали за Каріною. Вона нарешті все ж почала освоюватися й уже навчилася плести маскувальні сітки. Виявилося, що довгий манікюр може стати в цьому в нагоді.

— Так, здається, можна переходити на новий рівень, — і вони одночасно тихенько посміхнулися.

Останні дні року виявилися дуже продуктивними, та врешті й вони були позаду.
На Лідію чекало кілька вихідних, що вона проведе з родиною. Ніяких гучних святкувань. Різдвяний стіл — скромний та простий, але традиційний. У такі часи все, що залишалося, — це триматися за традиції.