21.

Сьогодні Лідія йшла до шпиталю з високо піднятою головою. Вона відчувала в собі силу, якої раніше навіть не уявляла.

Коридор шпиталю був людний, як для цієї години. Сьогодні знову було багато новеньких, яких тільки-но доставили гелікоптером. Вміло маневруючи між каталками та візочками, Лідія йшла й намагалася привітатися з кожним. Подарувати їм хоча б кілька хвилин уваги та посмішку.

 Вона лише на хвилинку зупинилася біля посту медсестер та віддала їм нову коробку з медикаментами.

— Ти як завжди вчасно, та ще й з подарунками, — молода медсестра була справді рада допомозі.

— Будь ласка, все як завжди, — відповіла Лідія та поспішила до палати.

Та щойно вона хотіла зайти, її хтось рвучко смикнув за руку. Навіть не обертаючись, Лідія вже знала, що це Каріна. Її задушливий аромат духів уже вдарив у ніс.

— Туди не можна. Нікого не пускають, — промовила вона, все ще тримаючи Лідію за руку. 

Її голос тремтів, і вона ледве стримувалася, щоб не влаштувати ще одну істерику, таку, яку ці стіни вже чули не раз.

— О, вітаю. Так, години відвідування вже закінчилися. А я — не відвідувачка, — Лідія спокійно забрала руку Каріни від себе. 

Вона повернулася та подивилася в бік медсестри. Така поведінка трохи збила Каріну з пантелику. Вона не звикла до спротиву, та й сил уже майже не залишилося. І тоді — вона зробила крок назад. Лідія посміхнулася самими краєчками губ та зайшла до палати, закривши за собою двері.

Світлана розповідала, що останнього разу, коли вона приходила, відбулися певні зміни, тому Лідія зовсім не здивувалася, коли побачила кілька нових облич. Та були й старі, ті, що вже добре її знали. З них вона й почала.

— Глібе, все ще хочеш яблук? — запитала вона, підійшовши трохи ближче.

— Лідія, а я думав, що ти вже не прийдеш. Що ми тобі набридли, — зрадів Гліб, який зараз залишився в палаті за старшого.

— Ну, були певні справи, які я мала вирішити, та я повернулася, — Лідія спеціально проказала це трохи голосніше, щоб було добре чути всім. Особливо йому.

— Глібе, це твоя дівчина чи що? — трохи скептично запитав новенький з яскраво рудим волоссям.

— Дівчина? Та ні. Скоріше наш персональний янгол, — посміхнувся Гліб. — Вона з волонтерського центру й єдина, хто може витримувати таких буркунів, як ми.

«Здається, гумор Андрія передається у спадок», — відзначила вона про себе.

— Я тут ще кілька грушок додала для різноманіття, — і новий пакет з яблуками вже був на тумбочці біля Гліба.

— Мене звати Лідія. Може, ви чогось хочете, я спробую це роздобути, — дівчина стала так, щоб усі могли її бачити. — А ще я би хотіла з вами познайомитися.

Тепер вона по черзі підходила до кожного й знайомилася, намагаючись запам’ятати імена. Хлопці були налаштовані скептично й трохи відсторонено. Вони час від часу поглядали на Гліба. А той лише схвально кивав головою.

Лідія особливо не наполягала, вона знала, що перші зустрічі завжди такі — обережні.

Та попереду на неї чекала найголовніша зустріч на сьогодні. Вона підійшла до його ліжка й знову стала в полі зору. Жодної реакції. Він ніби дивився крізь неї.

— Святе… — тихо покликала вона.

Лише на мить його погляд сфокусувався, а потім знову розплився.

Вона не стала більше кликати, натомість узяла стілець і просто сіла. Дістала свій підручник і почала читати.

«Звичні речі, ніяких різких рухів та дій» — слова сестри Анни крутилися в голові.

А він знову лежав у стані, схожому на сон. Як тоді, коли Лідія побачила його вперше. Та це був не сон, скоріше ретроспектива сцен, які його мозок ніяк не міг поєднати. Він був тут і водночас не був. І лише пальці цупко тримали складену барвисту ковдру, ніби це був рятівний жилет. Увесь прогрес раптово зійшов нанівець.

Він бачив окопи і водночас бачив дівчину, що просто сиділа поруч. Та вперто намагався вирішити, що з цього реальне, а що ні. В його голові не було тиші, там ішов бій та гуркіт снарядів. Та коли погляд торкався її, все ніби стишувалося, бій затихав. Та все ж він не міг повірити, що вона реальна. Йому здавалося, що він її просто вигадав.
Час від часу вона дивилася на нього й ніби бачила його до самого єства.

Та ось з’явився ще один образ, що постійно мучив його, його персональний демон.

Жінка, що розтоптала все — його довіру, любов, його самого. Однією фразою знищила все, за що він тримався в тому пеклі. І ось вона знову тут, щоб його добити. Голоси в голові вже не кричали, вони верещали. Він хотів би втекти, та був прикутий до ліжка не тільки безпорадністю, але й страхом. Та й з ампутованих кінцівок не було жодної користі. Він відчував їх і контролювати не міг, бо їх насправді й не було.

Лідія щойно побачила Каріну, як одразу відклала книгу й перегородила їй шлях.

— Його не варто турбувати, — чітко промовила вона кожне слово.

— Ти не розумієш, я маю пояснити, а він має почути мене, — Каріна зробила ще одну спробу підійти.

— Справді? Ти думаєш, це зараз найважливіше? — у голосі Лідії відчувався голос командира. Тепер вона володіла ситуацією. 

«Тепер вона тут приймає рішення на користь тих, хто зараз не в силі зробити це самостійно», — Лідія кинула швидкий погляд у бік Свята. Він лежав блідий, вчепившись у ковдру. А в очах був страх. Лідія не знала, що саме так його лякає, та вона хотіла з’ясувати.

— Дійсно хочеш допомогти? — запитала вона Каріну.

— Я хочу все виправити.

— Тоді послухай мене. Це не місце для сварок та з’ясовування стосунків. Цим хлопцям потрібен спокій і час.

— Але я… — в її очах Лідія побачила щось нове, і це було схоже на розгубленість. Каріна вагалася, все ще вирішуючи, що робити далі.

— Так, саме так, ти зараз вийдеш і почекаєш на мене в коридорі.

Лідія зробила крок уперед. Вона зібрала зараз усю свою витримку й перетворила її на силу. Вона наступала, а Каріна відступала.

У цей момент усі погляди в палаті були прикуті до них. Хтось дивився зі здивуванням, хтось із пересторогою. Гліб тихо прошепотів, так щоб лише Лідія почула: