20.

Неохоче, все ж Лідія пішла на зустріч, на яку її запросила Софія.

Вона ще ніколи не приходила до підвальних приміщень костелу на вихідні. І однозначно була просто вражена, яке життя вирує тут.

Двері, що раніше були зачиненими, сьогодні — відкриті, і за кожними — цілий новий світ.

Невеликі кімнати слугували класами, де збиралися діти. Тут було кілька вікових груп. Лідія з захопленням спостерігала, як старші заводили менших до інших кімнат, а потім і самі йшли на уроки.

Такий живий вулик, де кожний чітко знає, що має робити. У класах на дітей чекали монашки, ну, так Лідії здалося на перший погляд.

Та тут проводили не тільки уроки релігії, були класи, де діти вивчали іноземні мови.
Ще одна кімната привернула увагу дівчини, зовсім мала, з великим столом посередині. Аромат, що надходив звідти, було важко не помітити. Духмяна кава з сумішшю кориці і ще чогось та ароматна випічка з нотками ванілі.

У Лідії одразу ж забурчало в животі. Але було настільки галасливо, що, окрім неї, більше ніхто цього не помітив. Вона швидко заглянула до цієї кімнати, перш ніж піти далі.

Молоді мами та старенькі бабусі, і навіть чоловіки. Всі перебували разом, як одна велика родина. І час від часу до них прибігали діти. Вони смакували смаколиками та пили напої. Безтурботно спілкуючись на різні теми.

На Лідію це справило неабияке враження. І ось нарешті вона підійшла до потрібних дверей. Після побаченого дівчина вже навіть боялася уявити, що на неї чекає за ними.
Вона постукала та увійшла.

У приміщенні вже було кілька жінок, що розставляли посуд на столі. Ще один великий стіл. Лідія пробігла поглядом по обличчях у пошуках знайомого. І заспокоїлась, коли врешті знайшла.

Софія якраз вмикала кілька електрочайників.

— Привіт, — Лідія підійшла та привіталася.

— О, ти прийшла. Я дуже рада, — Софія одразу почала обійматися.

— Так багато людей, я ніколи не бачила стільки людей у цих підвалах.

— Сьогодні дитячі катехези та й інші заняття, якими опікуються священики, — спокійно пояснила Софія, що однозначно була в курсі. — Ну, ходімо, я тебе з усіма познайомлю.

Загалом у приміщенні було біля двадцяти осіб, усі різного віку. Тут були і молоді дівчата, такі як і сама Лідія. Були також і жінки, старші за віком.

— Сьогодні до нас доєднається сестра Анна, вона з Християнської Служби Порятунку.

Лідія обернулася, очікуючи побачити традиційну монашку в повному обладунку. У довгій одежі та з покритою головою. Вся в чорному чи, може, темному.

Та те, що вона побачила, її повністю збило з пантелику. Це була жінка середніх років з охайною короткою зачіскою. Світло-бежева довга спідниця та светр. І лише військова куртка з нашивками.

Лідія би ніколи не віднесла її до монашок. Вона запитально глянула на Софію:

— Нічого не розумію!

— Сідай, зараз усе зрозумієш.

Лідія сіла трохи подалі і скептично почала слухати. Вона очікувала ще одну нудну лекцію, на які вона ходила колись давно, ще на початку війни. Про ПТСР та травми, де багато говорили, та не давали ніяких корисних порад, крім однієї: «Не чіпати! Небезпечно!»

Та тут було все навпаки, це навіть не була лекція, скоріше дружня розповідь з гумором і конкретними життєвими прикладами. Вже за п’ятнадцять хвилин Лідія не могла відвести погляд і ловила кожне слово.

І тільки подумки сварила себе, що немає і клаптика паперу, щоб занотувати. Отож вбирала все неначе губка, і кожне слово відгукувалося в серці.

А потім взагалі розмова стала дружнім діалогом, де вже говорили жінки, а сестра Анна лише іноді доповнювала.

— Кожен раз, як мій чоловік приїжджає у відпустку з фронту, перше, що ми робимо, — це сваримось. Не те щоб ми хотіли… — з сумом промовила ще дуже юна дівчина, що сиділа поруч з Лідією.

— Так, бо це для тебе він приїхав у відпустку, насправді ж він лише змінив місце дислокації. І перше, що відбувається на новому місці, — це визначення, хто командир, хто головний, — розуміючи пояснила сестра Анна.

— У нас так само було раніше, та тепер, коли його немає, я головна в домі, а коли він удома — він головний. Я раніше вважала, що це буде його обтяжувати, та ні, — втрутилася ще одна жінка, трохи старша. — Та й дітям подобається «звітувати»…

— Головне, ніколи не чіпайте його берці та рюкзак, навіть якщо він вам заважає, — трохи посміхаючись сказала жінка з гарним в’язаним шаликом.

— Так, це не про контроль, а про порядок, стабільність та безпеку, — знову підтвердила сестра Анна.

— І ніяких емоцій, які він не готовий сприймати. Я от посварилася з усіма родичами, що хочуть одразу ж прийти в гості, коли тільки мій коханий приїжджає у відпустку.

— Не всі до кінця розуміють стан постійної бойової готовності, у якому живуть військові, навіть під час відпустки, — сестра Анна з жалем у очах.

— Але ж і приховувати емоції не можна? — Лідія сама не зрозуміла, як втрутилась у розмову.

— Не приховувати, а контролювати.

У кімнаті запала тиша, де кожна з присутніх по-своєму це переживала. Хтось тихо пив чай чи щось їв, та розмова стихла.

— Він від мене відмежовується, закрився в кімнаті, а я ж так скучила… — раптом дівчина, що також дуже тихо сиділа, мало не почала плакати.

Серце в Лідії йокнуло. Як їй було знайоме це завмирання.

— Ми маємо бути терплячими, він же не машина, що може перемикатися за клацанням. Це його нова реальність, та це не значить, що він до тебе збайдужів, — сестра Анна знову все ретельно розклала по поличках.

Перед очима в Лідії виник у пам’яті образ Святослава в перші дні.

— А в нас навпаки, він не дає мені спокою всю відпустку, це звісно приємно, і я розумію, що він скучив, та іноді це занадто… — Лідія почула ще один голос. Жінка сказала та трохи зашарілася.

Тим більшим було здивування, коли сестра Анна і на це питання спокійно дала відповідь. Такого вона від монашки однозначно не очікувала.

Розмова ставала дедалі відвертішою. І все більше зачіпала якісь потаємні струни в душі Лідії. Та все ж вона не була готова озвучити своє питання на загал. Софія, що іноді вставала та розливала свіжий гарячий чай, чітко все це зрозуміла.