19.

До початку зимових свят залишилося лише кілька тижнів. Лідія, що так полюбляла Різдво за його сімейність та радість очікування, як і всі, сильно переймалася, що за останні роки всі свята перетворилися на бліду тінь самих себе. І особливо це торкнулося новорічних веселощів.

Короткі новорічні вистави для дітей, що постійно перериваються тривогами. Донати замість подарунків. Родини, розділені часом та відстанню. Столи вже значно скромніші, але кожна господиня вперто намагається подарувати хоча б ілюзію свята. Подарувати смак дитинства, де панував мир та спокій.

Це важкий період і для волонтерів, їхня зіркова година, так би мовити. Вони намагаються привнести у світ, де панує хаос, хоч трохи любові та тепла. А це вимагає багато понаднормових завдань.

Лідія вже і забула, коли останній раз була вдома більше 2 годин. Навчання і волонтерство — решта десь між швидкими перекусами та коротким сном.
Та вона не шукала розуміння чи жалощів у свій бік. Насправді дівчина навіть насолоджувалася цим марафоном. Багато речей у житті зараз їй були непідвладні, та не це. Саме тут вона могла контролювати майже все.

— У кожну коробку, що ми відправляємо на фронт, обов’язково потрібно покласти якусь приємну дрібничку, — пояснювала вона новеньким волонтерам, що приєдналися зовсім нещодавно. — Не важливо, що то буде: бантик чи маленька гірлянда на батарейках. Це перш за все символ. А він іноді такий самий важливий, як турнікет чи додаткові ковдри.

На її щоках мороз намалював рум’янець, що вже не сходив кілька днів. А очі горіли краще за будь-яку гірлянду.

Навіть Кирило не завжди встигав за нею, хоч у нього і була перевага у вигляді коліс. Лідія любила цей зимовий період і пообіцяла собі, що нічому не дозволить зіпсувати цю атмосферу свята: «Більше ніхто не краде в мене свята». А ще саме перебування в підвалі костелу додавало такої бажаної атмосфери. Якщо прислухатись, то можна було почути різдвяну музику.

Як вміла господиня, вона збирала ще один пакунок для шпиталю та пояснювала новенькій Світлані, що і для кого:

— Ось тут яблука, це для Гліба. Не дивись, що так багато. А це книжки для Дениса. Вже час поповнити його бібліотеку.

Новенька намагалася все ретельно запам’ятати. Вона навіть зробила короткий запис на телефон.

— А мед для кого? — запитала дівчина, побачивши, як Лідія тримає банку з рідиною бурштинового кольору.

— Це для… Святослава. Просто залишиш, він не дуже балакучий.

— Може, ти сама сходиш? — раптово запитав Кирило, що тихо під’їхав та чув розмову дівчат.

— Та в мене тут купа справ. До того ж через навчання я вже не зможу цього робити, бо буду на практиці. То треба підготувати заміну завчасно, — Лідія говорила настільки переконливо, що майже сама собі вірила.

— Ну так, звісно.

— Будь привітною, шуткуй та ні в якому разі не жалій. Вони не терплять жалості до себе, — Лідія дала останні настанови.

Коротка перерва на каву, і на Лідію чекають нові коробки, що самі себе не спакують.
Іноді вона і сама дивувалася, звідки черпає сили для всіх цих справ. Сесія в училищі добігала кінця, та всі жалілися на страшенну втому, та не вона. Ніби маючи додатковий ресурс, дівчина постійно знаходила собі нові та нові завдання.

До того ж вона вимагала цього і від інших. Останнім часом Кирилу постійно потрібно було її стишувати, щоб вона не відлякала нових волонтерів, що тільки почали ходити.

— Як справи в хлопців? — буденно запитала Лідія, знаючи, що вчора Світлана ходила до шпиталю.

— Андрія, здається, виписали, — дівчина не очікувала, що мала дати звіт Лідії.
Не перестаючи працювати, Лідія посміхнулася, ніби щось пригадуючи. Скільки приємних моментів, пов’язаних з цим хлопцем, вона може розповісти. Яке в нього відмінне почуття гумору:

— О, це хороша новина.

— А Руслан і Денис отримали місце в реабілітаційному центрі, — Світлана вже почувалася більш комфортно, зрозумівши, що Лідія просто переживає за знайомих, а не контролює її.

— Та невже, там же такі черги. Рада за них, — Лідія і справді була дуже рада.

Їй не вистачало цих походів до шпиталю. І кожна новина була одночасно приємною, але й трохи сумною. Навіть це просте спілкування виявилося дуже важливим і для самої Лідії.

— А як там… решта? — вона хотіла почути новини про нього. Та напряму спитати не наважувалася.

Світлана принесла ще кілька пустих коробок, щоб наповнити їх солодощами. Напередодні свят багато містян принесли багато домашньої випічки.

— Та ніби нормально.

Лідія була розчарована, та спробувала не показати цього. Та ті, хто був тут давно, знали її набагато краще. Кирило обмінявся поглядом зі своєю дружиною, і вони обоє посміхнулися. Софія, дружина Кирила, рідко приходила до центру, та натомість була добре обізнана в усьому, що там відбувалося.

— Чуєш, Світлано, а що там той безіменний. Як у нього справи? — запитала Софія, навіть не дивлячись у бік Лідії.

— А це хто? — здивовано глянула Світлана на Лідію.

— Святослав, — його ім’я обпекло. Вона хотіла знати про кожен його крок, кожний рух, та питати напряму не наважилася.

«Як він, чи тримається? Чи згадує про мене?» — внутрішній голос вже дозволив почати малювати картини в уяві.

— А… він. Мовчазний такий, а от дівчина в нього дуже балакуча.

Як Лідія не намагалась, та все ж скривилась при одному нагадуванні про Каріну. Бо та не пасувала до її образів у голові.

— Ого, то він вже не безіменний, потребую подробиць. Він сам сказав?

— Щось я не пам’ятаю, щоб він говорив. А згадала, лікар у коридорі сварився з його дівчиною, сказав, що більше її не пустить, — Світлана зовсім не вміла пліткувати.

Лідія ж натомість вся перетворилася на слух. Дівчина ловила кожне слово, що було сказане і несказане. Руки тремтіли, і вона заховала їх у коробку.

Софія підійшла до Лідії та накрила її руки своїми. Вона тримала її за руки, поки та не заспокоїлася. Так, щоб навіть Світлана не помітила, а та ж стояла поряд.