18.

Саме в такому стані Лідія покинула стіни шпиталю — зломлена, притиснута тягарем провини та сорому. Вона повільно пересувалася вулицями міста, особливо не звертаючи уваги на напрям, у якому йшла. Вона відчувала себе непотрібною, зайвою, глядачкою, що посміла вступити на чужу сцену. І їй вказали на її місце. Все, що їй залишилося, — це зникнути, розчинитися. Допоки холод та мокрий сніг не загнав її в якесь кафе, що було заховане посеред житлових будинків. Вона не прагнула цього, скоріше це була просто вимушена зупинка, щоб хоч трохи зігрітися та зрозуміти, що робити далі.

Її руки все ще продовжували тремтіти, коли вона підійшла, щоб замовити чашку гарячого шоколаду. Дівчина обрала столик, що стояв у найтемнішому кутку закладу. Та навіть там вона не залишалась повністю одна. Поруч були її демони, що зараз розривали душу на маленькі шматки.

А перед обличчям стояв його образ, його очі та губи. Все таке бажане та водночас недоступне. Вона гріла руки, роблячи маленькі ковтки напою, та думками була в іншому місці.

Сварячи себе за нестриманість, Лідія вирішувала, що їй робити далі. «Однозначно, це погана ідея», — роздумувала вона над власною дилемою, — «Приходити до нього не можна, але в чому ж тоді винні інші…».

Чашка вже була порожня, а рішення так і не було. Як і не було спокою на серці.

— Ну і кашу ж ти заварила, Лідіє, — майже пошепки відповіла вона собі.

Тонкий аромат кориці залоскотав носа, вона навіть не помітила, як молодий юнак поставив перед нею ще одну чашку гарячого напою та, не питаючи дозволу, просто сів поруч.

— А… вибачте, та я не замовляла. І взагалі-то, я хотіла б побути сама. Здається, проблем з вільними столами немає, — обурено промовила Лідія, відсовуючись якнайдалі від несподіваного сусіда.

— О, не лишайте мене без такої приємної компанії, бо я просто загину, — занадто театрально відповів юнак. І йти він явно також не збирався.

Лідію обурив нахаба, та зараз це був єдиний, хто хотів її вислухати. До того ж він не був особливо привабливий, скоріше за таких кажуть — харизматичний.

— Кажете, приємна компанія… можливо. А от скажіть чесно, чия компанія вам була б більш до вподоби. Моя чи, наприклад, ось такої ефектної дівчини? — і Лідія показала на плакат на стіні, що прикрашав та влучно пасував до інтер’єру кафе.

На ньому приваблива струнка дівчина з гарними формами у фартушку розносила напої. Це була досить сучасна картина в стилі поп-арт.

Юнак однозначно не мав наміру відступати. Пильний погляд, що вміло тримав увагу співрозмовника.

— Скажу вам чесно, пройшли часи, коли чоловіки шукали тільки очима. Так, це важливо, але недовговічно, — він сів зручніше та, граючись ложечкою для цукру, спокійно сказав: — Ви от, наприклад, зацікавили мене своїм глибоким поглядом. Ви однозначно обдумуєте якісь серйозні речі, а не просто яку сукню одягти.

Лідія трохи заспокоїлася та навіть посміхнулась. Бо вона і дійсно обмірковувала серйозні речі.

— Пробачте… не почула ваше ім’я. Ви говорите правильні речі, але я бачу, що в житті буває не так.

— Я і не сказав своє ім’я. Перепрошую за мою здогадку, та мені здалося, що вас однозначно хтось образив нещодавно. І ви шукаєте причину в собі.

Лише тепер Лідія зрозуміла, наскільки точно він зумів її прочитати. Його наміром не було знайомство чи флірт. Він побачив її рани і чомусь вирішив, що має їх залікувати.
Раптом Лідія почала сміятися, та це був сміх, що перемішався зі сльозами. Ось так просто незнайомець підійшов і сказав фразу, що перевернула всі її думки. Скільки разів вона сама шукала такі слова, щоб зцілити чиїсь рани. Уважно вдивлялася, щоб побачити, що насправді болить. І ось він побачив її. Чи не насмішка долі.

Незважаючи на істерику, що вже починала набирати обертів, юнак продовжував сидіти та спокійно спостерігати. Він лише трохи підсунув серветницю ближче до Лідії.
Зі сльозами Лідія врешті відпустила все. Всі ті емоції, що вона стримувала вже не один рік. І їй захотілося розповісти незнайомцю, що так і не назвав свого імені, — все.

Розповісти, а потім більше ніколи в житті його не побачити і не зустріти. Розказати про те, що приховувала від усіх. Про почуття, які вже не могла контролювати. Про біль, про втому, відчай, розчарування та зневіру.

Слова текли з неї, як малі струмочки, які вже неможливо спинити. Про те, про що раніше боялась навіть думати. А він просто слухав. Чекав, коли вона робила паузи, не перебивав, не давав порад… він ніби був її дзеркалом.

Скільки разів вона в шпиталі вислуховувала болючі розповіді поранених бійців. Саме так зараз він слухав її. Віруюча людина, можливо, назвала б це сповіддю. Та мова тут була не про гріхи. Він не судив її вчинків.

Вона говорила не одну годину. Відверто, щиро. До хрипу в голосі. Ніби зараз на світі більше не існувало нікого, окрім нього. І кожен раз, промовляючи нову фразу, вона дізнавалася про себе щось нове. Те, що раніше було сховане за сімома печатками десь глибоко всередині. А він лише іноді щось питав, ніби скеровуючи її, поки вона мандрувала своєю свідомістю:

— А ти зробила б усе це для когось іще, чи тільки для нього? — запитав він, коли Лідія розповіла про Свята.

Навіть не вагаючись, бо тепер вона точно знала відповідь:

— Ні, він став для мене особливим.

— Тоді чому ти так просто відступаєш?

«А й справді чому?» — запитала Лідія себе.

Невідомо як, але цей юнак вмів поставити правильні питання.

Лідія замислилась, здається, вона закрила очі всього на кілька хвилин. Та коли відкрила, поруч вже нікого не було. Лише кілька порожніх чашок та купа серветок, мокрих від сліз. Може, всі ці години нікого і не було поруч. А може, вперше вона зустріла найвідданішого слухача для себе. Вона вперше була настільки щирою з собою самою. Вона не тільки говорила, вона чула себе.

Кафе вже занурилося в темряву, і лише кілька свічок горіло на столах. Здається, знову вимкнули світло. Десь поблизу на вулиці характерно гудів генератор.