17.

Щойно Лідія прокинулась, її охопив сором. Вона вчора пропустила похід до шпиталю. Все просто валилося з рук. Збираючись нашвидкуруч, вона вже ніби просила пробачення в усіх хлопців з тієї палати, що підвела їх. Вона врешті зрозуміла, наскільки занедбала своє волонтерство за ці кілька тижнів. І одразу ж пообіцяла собі, що все виправить.

Всі пари вона просиділа мов на голках, прагнучи якнайшвидше піти. Сьогодні Марина навіть і не намагалась з нею заговорити, бачачи її знервований стан.

І лише опинившись на вулиці по дорозі до шпиталю, Лідія почала заспокоюватися. Сніг, що рипів під ногами, звучав із нею в унісон. Крок за кроком, все ближче та ближче до нього. Та Лідія відганяла цю думку, повторюючи знову і знову:

«Це не тільки заради нього, вони всі потребують моєї уваги…».

 А сніг рипів, ніби відповідав:

«Так, так, я тобі вірю…».

Та як тільки зайшла до широкого коридору лікарняного відділення, ніби в мить опинилася в зовсім іншій реальності, що лякала своєю непередбачуваністю. Шпиталь зустрів її нетиповою тишею. Зупинившись всього на хвильку біля дверей, Лідії навіть здалося, що в палаті нікого немає.

Це усвідомлення неабияк її налякало, і вона рвучко відчинила двері. І одразу ж видихнула з полегшенням, коли побачила Андрія та Гліба та зрештою й решту. Всі вони сиділи дуже тихо, не перегукуючись через усю палату, як зазвичай. Це створювало якусь важку атмосферу, яку Лідія одразу ж відчула, як тільки зайшла.
Андрій припідняв голову та лише трохи кивнув у знак вітання, так і не промовивши ні слова.

Гліб також сидів немов натягнута пружина. Лідія як завжди підійшла та поклала в його долоню велике яблуко. Ту ж саму мить Гліб трохи розслабився та прийняв більш зручну позу, посміхаючись Лідії. Та ніхто так і не почав розмову.

«Образились?» — тепер Лідія ще більше відчувала провину перед ними. Вона винувато схилила голову і лише тоді помітила, що на ліжку Святослава хтось сидів спиною до всіх.

Лідія одразу ж упізнала в постаті Каріну. І не боячись зустрітися з нею поглядом, почала ретельно її розглядати. Та сиділа та нервово цокотіла довгим манікюром по краю ліжка. А в іншій руці крутила, нудьгуючи, телефон. Здавалося, вона сиділа так вже певний час. Волосся, зібране в високий хвіст, вже трохи заплуталося в меховій жилетці. Руки та ноги були затягнуті в костюм зі штучної шкіри. Вона однозначно виділялася на цьому лікарняному фоні. Та мало того, Лідія врешті побачила, що ліжко пусте. І там нікого немає.

Вона зблідла та схопилась за край найближчого ліжка.

«Що сталось? Де він?» — на очах вже була пелена, що більше не давала побачити інших деталей. Хтось узяв її за руку та сильно стиснув, допоки вона не відчула біль та не зреагувала, повернувши голову. Це був Андрій.

— Його медсестра забрала на перев’язку, — промовив він пошепки, щоб лише Лідія могла його почути.

Лідія все ще хапала повітря, перш ніж змогла промовити:

— Дякую.

Трохи заспокоївшись, вона все ще розглядала пусте ліжко і ту, що на ньому сиділа. Тепер вона також побачила і свою бабусину ковдру, що ніби ганчірка валялася на підлозі. Серце боляче кольнуло. І це врешті змусило Лідію відвести погляд.

— Що тут у вас сталося? — пошепки запитала вона в Андрія.

— Та так, багато непроханих гостей.

— Ой, вибачте, я вчора не прийшла…

— Та ні, тобі ми завжди раді. Ану розказуй, що там «на великій землі». Де вчора пропадала.

— Ходила з одногрупниками, — знову винувато схилила очі Лідія.

— Та це ж добре, у тебе — ніби скоро випуск.

— Та де там, ще пів року.

— А книжки якісь нові ти принесла? — раптом запитав Денис, що до цього дуже зосереджено читав.

— Ну так, звісно, — Лідія вже заходилась діставати нову велику книгу для Дениса.

— А де Руслан?

— З дружиною гуляє, щасливчик, — одночасно відповіли Денис з Андрієм, і цим привернули увагу Каріни.

Вона обернулась і одразу ж почала відверто вивчати Лідію, що зараз сиділа на самому краєчку Денисового ліжка. І знову в палаті запала тиша, гнітюча та липка. Лише кілька апаратів порушували її своїм піканням. Лідія намагалась не звертати уваги на те, що її так відверто оглядають, бо і сама нещодавно робила те саме.

Та от іншим це було зовсім не до вподоби. Андрій вовтузився на своєму ліжку, щось тихо шепочучи собі під ніс. Денис же навпроти всіляко відволікав увагу Лідії, розпочавши справжні дебати про книгу, що вона принесла. Атмосфера в палаті ставала все більш напруженою з кожною хвилиною. От-от мав статись вибух. І він стався, як тільки медсестра закотила візок із Святославом у палату.

— Чого ти досі тут? — почула врешті Лідія до болю знайомий голос, що зараз звучав металом у кожному слові. Від несподіванки та такої різкості вона аж здригнулась.

— Нам треба поговорити, — Каріна навіть не звернула увагу на холод у його словах.

— Ти вже все, що хотіла — сказала, а тепер іди геть, — він так і залишився у візку посеред палати, не маючи жодного наміру під’їжджати ближче до свого ліжка.

— Я передумала, — Каріна спробувала наблизитись до нього, та він одразу ж від’їхав подалі.

— Що справді? — в його голосі відчувався сарказм.

Одним швидким рухом він скинув ковдру з ніг, оголюючи обрізані кінцівки. Каріна не змогла приховати огиди, що відразу ж відобразилась на її обличчі, та хутко вибігла з палати.

Він лише стиснув зуби та покотив візок до свого ліжка. Нічого не розуміючи, Лідія сиділа завмерши, збиваючись з дихання. Її щоки горіли, чи то від морозу, що виходив жаром, чи то від сорому, чи то від ще чогось.

В палаті знову оселилась тиша, та вона вже відчувалась інакше — свободою для всіх. Врешті отямившись, Лідія хотіла підійти та допомогти, але Андрій знову зупинив її, узявши за руку.

— Почекай, хай заспокоїться, — тихо сказав він мало не на вухо. — Вона вже його кілька днів накручує, і нас усіх заразом.