16.

Ще одна безсонна ніч, чи то від тривоги на цілу ніч, чи то від імені, що вперто засіло в голові і навіть не збиралося нікуди звідти йти. Лідія була схожа на справжнісіньку примару, не вистачало лише довгого білого балдахіна. Вона прокинулась з його ім’ям на вустах, ніби всю ніч тільки те і робила, що кликала його:

— Святику, Свят, Святослав, — і так знову і знову.

Будильник вже дзеленчав цілу хвилину, та їй не було до нього діла. Лише коли до кімнати зайшла мама і просто вимкнула будильник, лиш тоді Лідія зреагувала. Нашвидкуруч зібравшись, вона поспішила на пари. Не дивлячись на те, що запізнювалась, прийшла вона вчасно і навіть встигла зайняти найбільш непримітне місце позаду. Марина сиділа перед нею і, як тільки видалась нагода, обернулась та запитала:

— Знаю, ти таке не любиш, але все ж може підеш з нами, ми святкуємо завершення сесії.

Насправді Лідії хотілося забитися в найдальший куток, та вона здивувала не тільки подругу, але й себе:

— А чому б і ні.

Марина, що очікувала нової звичної відмовки, широко відкрила очі.

— А… що справді? Ми йдемо в квест-кімнату. У центрі в підвалі торгового центру відкрилась…

Та Лідія вже слухала не дуже уважно. Вона намагалась сконцентруватись на лекції, що викладав викладач. Це вимагало великих зусиль, бо сьогоднішня тема одразу ж витягувала небажані спогади про поранених військових, особливо про одного.
Замість плакатів та ілюстрацій вона бачила живих людей. Точніше одне обличчя, що не покидало її ні на мить.

Вона ховалась від нього на лекціях, перечитуючи конспекти по кілька разів. А потім бігла до волонтерського центру, щоб знову заховатись у справах.

Кирило ні про що не питав, лише з сумом спостерігав, як дівчина все більше і більше завалює себе дрібними завданнями. Виснажує себе до знемоги, щоб тільки прийти додому і одразу ж заснути. Та знесилене тіло ще довго не може поринути в сон, коли розум раз по раз наносить свій удар:

«Ти йому більше не потрібна».

І на ранок все повторюється, як петля часу, яку неможливо розірвати. Будильник, пари, підвал волонтерського центру, знесила — і ліжко, що зустрічає холодом. І так знову і знову, щодня…

Марина вже кілька хвилин трусила Лідію за плече:

— Агов, ти пам’ятаєш, ми сьогодні йдемо святкувати.

— А так, пам’ятаю. Зустрінемось вже там, — Лідія щезла так само раптово, як і з’явилась.

Вона не мала бажання йти, та це був вівторок, і їй просто необхідно було зайняти чимось свій вечір. Саме тому вона і погодилась, мабуть. Вона швидко знайшла потрібне їй приміщення. Насправді це був шматок підземної парковки, що огородили тонкими фанерними стінами та кількома перегородками. І вийшов справжній лабіринт, у якому одразу ж хотілося заховатись.

На вході чекала привітна дівчина, що одразу ж дала брошурку-інструкцію і повідомила, що на неї вже всі чекають у першій кімнаті. Та Лідія не поспішала. Вона кілька хвилин вже трималась за ручку дверей, так і не наважившись зайти. 

«Чи це те, чого я потребую зараз?» — нав’язливе питання так і крутилося в голові.

— Вам варто зайти, щоб розпочалась гра, — з легким обуренням промовила дівчина-інструктор.

Лідія натягнуто посміхнулась та відчинила двері, навіть не маючи уявлення, що чекає її попереду. Виявилось, що одногрупники замовили квест «Таємниці старої психлікарні», де учасники мали розгадати кілька загадок, щоб звільнитися від божевільного лікаря.

Не встигла вона оглядитися, як хтось спіймав її ззаду та прив’язав до кушетки. Вона стала пацієнтом, якого інші мали врятувати.

Туга пов’язка на очі та ремені, що міцно тримали ноги та руки. Шкіряні браслети вп’ялися в руки, сильно обмежуючи рухи. Вони не завдавали болю, лише дискомфорт. Саме тепер Лідія в повній мірі усвідомила, що від неї нічого не залежить. Що зараз не вона керує своїм життям. Це болісно відгукнулося в серці, що стиснулося. Не від болю, лише від згадки про нього. Світлонепроникна пов’язка не змогла вберегти від образу, що так і стояв перед її очима.

Безпорадність у його очах, що вона так часто помічала. Ось тільки зараз вона відчула її в повній мірі, на своїй шкурі, так би мовити. Всі відчуття ще підсилювали до болю знайомі їй запахи: медикаментів та антисептиків. Занурення в образ було справді вражаючим. Десь подалі вона чула приглушені голоси одногрупників, що сперечались. Вони розгадували якусь медичну загадку, слідуючи умовам гри.

— Залишити чи відрізати? — запитала Марина.

— А як поєднати те, що неможливо поєднати? — це вже був голос Стаса.

Лідія навіть і не намагалась дослухатись до розмови чи спробувати щось зрозуміти. Її розум зараз грав з нею в зовсім іншу гру, зрозумілу тільки їй.

«Я мушу побачити його хоча б ще раз», — запевняла вона себе, аж раптом усі ремені одночасно розтягнулися. Від несподіванки вона мало не впала, та чиїсь міцні руки підхопили її в останню хвилину.

Врешті знявши пов’язку з очей, вона побачила, що то був молодий хлопчина, що грав лікаря в цьому квесті. Він так і продовжував притримувати її за талію, коли підійшла Марина:

— Ну як тобі сподобалось?

— Це був цікавий досвід, — щиро відповіла Лідія і вже збиралася йти, коли молодий актор раптово заговорив до неї.

— Ви так спокійно поводились. За цим було захопливо спостерігати. Чи можу я запросити вас на каву?

— Що, вибачте? Каву? — Лідія насправді вже і забула, коли її запрошували останній раз на каву. — Можливо пізніше… Зараз я тут з друзями.

І Лідія поспішила піти, притримуючи Марину за руку. Хлопець був досить симпатичний, і раніше Лідія б навіть на хвилинку не роздумувала над його пропозицією. Та тепер вона прагнула почути ці слова зовсім від іншого і на менше вже не була готова. Навіть якщо і не почує ніколи бажаної пропозиції.