15.

Сьогодні у Лідії був чудовий настрій. Вона отримала відмінні результати з навчання і хотіла якнайшвидше розповісти про це йому. Бо останнім часом вона не просто сиділа поруч з ним, а вчилася, старанно вчилася. І тепер вже точно знала, заради чого все це було.

Вона не бігла і не поспішала, вона летіла.

Нашвидкуруч натягнула бахіли та халат і вже привідкрила двері. І одразу ж почула голоси, незнайомі їй голоси. Та не це так здивувало її, не просто відвідувачі, це були відвідувачі її безіменного. Бо саме він відповідав на їх питання.

— Синочку, та як же це сталось.

— Не знаю… — відказав він жінці, що, мабуть, сиділа біля його ліжка.

— То чого ж ти одразу нам не повідомив. Ми он як хвилювалися, Каріночка вся... вся, подивися, як вихудла.

Лідія стояла за прочиненими дверима і так і не змогла увійти. Як злочинниця просто стояла і підслуховувала. Ловлячи кожне слово. Кожен звук його голосу і навіть найменшу реакцію чи зміну в тоні. Він сердився, приховував своє роздратування. Але і були ледь помітні нотки з ніжністю та трепетом, коли він відповідав мамі.

Вона так і не наважилась зайти. Вся перетворилась на застиглу статую, що лише слухала, навіть забуваючи дихати. Дівчина не бачила їх, але вже змалювала у своїй уяві картинку, як вони могли б виглядати. Лише орієнтуючись на один самий голос.

Мати мала ніжний приємний тембр, трохи мелодійний. Вона говорила досить спокійно та розважливо, вміло приховуючи своє хвилювання. Лідія уявила жінку поважних років, яка сиділа рівно, склавши долоні на своїх колінах. В її очах однозначно можна було побачити любов до сина.

Зовсім по-іншому звучала молода дівчина, що також була присутня. Її короткі фрази були сповнені нудьги. І навіть не бачачи її, Лідія вже відчула до неї якусь неприязнь.
Лідія так і залишилась, мабуть, стояти у прочинених дверях, якби не Андрій, що її запримітив. Без зайвих слів він голосно оголосив:

— Хлопці, шикуйсь, Лідія прийшла.

Дівчина вся почервоніла, та відступати вже не було як, і вона зробила крок уперед. З усіх своїх сил вона намагалась не дивитись у той бік. А одразу ж почала привітно гомоніти з Глібом:

— Ну що, нова порція свіжих яблук. Вони тобі ще не набридли, може, чогось іншого принести?

— Ні, яблука чудові, такі як удома. Тільки про них і мріяв.

— Ну, у нас їх ще багато є, смакуй, — Лідія поставила на його тумбочку цілу торбинку, повну червонобоких плодів. Одразу ж на всю палату розійшовся аромат, як тільки Гліб вкусив яблуко з усією своєю завзятістю.

Лідія посміхнулась і рушила далі. Вона вже вийняла кілька книжок для Дениса. І хоча вона вправно та жваво обговорювала книжки з ним, погляд так і намагався втекти в інший бік. Андрій з зацікавленням спостерігав за всім цим дійством, та не зронив більше ні слова.

Лідія відзначила, що безіменний солдат вільно спілкується з матір’ю. Вона виявилась майже такою, як її і уявила Лідія, стоячи за дверима. Рівна постава, руки, що були спокійно складені на колінах — в ній відчувалась стриманість та інтелігентність, навіть якась аристократичність. Хоч її одяг був простим, та вона вміла його носити. Сиве волосся було зібране в тугий пучок. І дійсно очі струменіли любов’ю до сина. Це було важко не помітити.

Крадькома вона все ж поглядала в його бік. Кілька разів Лідія навіть зловила його погляд на собі. Прислухаючись, вона намагалась вловити кожне слово, та коли вперше почула, як до нього звернулась інша жінка, не мати — стиснута до межі пружина врешті зірвалась. Лідія майже не бачила її, лише чула.

— Святику, любий, ти нас так налякав, — худорлява брюнетка зробила спробу наблизитись до нього. Вона одразу ж наштовхнулась на стіну з холоду та погляд, що різав її навпіл. Та тільки Лідія вже не помітила ні відстороненого погляду, ні сухості в тоні чоловіка, що іронічно відповів:

— Не це тебе налякало, чи не так?

Лідія вже не чула слів, фраз, кинутих з зневагою. Нічого. З останніх сил вона намагалась спокійно вийти з палати, не привертаючи до себе зайвої уваги.
Не бачила вона і як він одразу ж вловив кожен її крок і як поглядом проводжав до дверей. Перед очима все ще стояв образ дівчини з ідеальним макіяжем та зачіскою. Та її голос, що промовляв у вухах: «Любий».

І як тільки двері за нею зачинилися, вона врешті дозволила собі розсипатись на безліч дрібних шматочків. Вона знову побігла, але тепер не до нього, а від нього. Не чуючи власних кроків, зачіплюючись за ледь підмерзлий сніг, в який провалювались ноги. Лікарняна накидка так і продовжувала розвиватись позаду, неначе білий прапор.

Та Лідія не заважала, що виглядає зараз досить безглуздо. Лише біля центральних воріт вона змогла зупинитись та перевести подих. Спершись на поруччя, вона врешті зняла бахіли та накидку та жбурнула їх у найближчий смітник. Та їй здалося, що до смітника зараз полетіло не тільки дрантя, а й її життя.

Не оглядаючись і не зупиняючись, вона рушила далі, та кожен крок давався їй з такою важкістю. Все ж не витримавши, вона обернулась і одразу ж погляд зупинився на вікні 7-ї палати. На якусь мить їй навіть здалося, що там хтось стоїть та дивиться у вікно, лише постать. Та сама худорлява постать, ніби витончена статуетка.

Серце остаточно розлетілось на безліч шматків і наче зовсім зупинилось.

— Дурепа, ну і хто тебе просив закохуватись, — вилаяла Лідія себе та неспішно попленталась додому.

Холодний вітер кружляв навколо, пробираючи до кісток, та Лідія не відчувала цього. Наразі вона вже нічого не відчувала.