14.

Зелений куточок відтепер став їх оазисом. Розлогі пальми у великих глиняних горщиках та ніжні фіалки, що стояли на підвіконні. Це важко було назвати зимовим садом. Хоча посеред стерильності білих лікарняних коридорів це й справді був оазис.
Місце, де хоч ненадовго можна було заховатись від усіх, від очей, що постійно за тобою спостерігають.

Лідія намагалась виділити хоча б пів години, щоб дати йому весь цей простір. Безпечний простір, де він може сказати кілька слів. І не важливо, якщо це буде лише одна фраза, для неї вона — на вагу золота. Бо дає можливість пізнати його, побачити світ його очима.

Бувало, поставить візок навпроти вікна, сяде поруч і просто слухає. Його дихання. Як день від дня він починає дихати на повні груди, без страху.

Перед його очима постійно стоять картини, які їй навіть важко уявити. Вона бачить їх наслідки в його очах. Але там вона бачить і себе. Як він слідкує за кожним її кроком, рухом, дією.

І вони знову дихають в унісон.

Вона не говорить і не питає. Лідія терпляче чекає.

 І її чекання завжди виправдовується, як, наприклад, сьогодні.

Щойно завершились пари, дівчина вже поспішала в шпиталь. І зовсім не важливо, що скоро сесія і потрібно готувати курсову роботу, тему якої вона ще досі не обрала.
Сьогодні в палаті було дуже гамірно. Хлопці дуже жваво обговорювали новини. Можна було б навіть сказати, що тут проходить засідання головного штабу країни.

— Це буде прорив, їх фронт зараз просто посиплеться. Ми зробили це.

— Почекай, не жени. Ще треба закріпитись.

— Та вони тільки нас побачать…

— Що обісруться… О, привіт, Лідія, ми тебе і не помітили. Тобі б у розвідку йти.

— Та я бачу, що ви тут розбушувалися.

Вона кинула швидкий погляд у бік знайомого лише їй незнайомця. Він знову сфокусував свій погляд на точці десь за вікном. Його очі аж кричали втомою та розчаруванням. Машинально Лідія роздала все те, що принесла, навіть не відриваючи погляду від нього. Хлопці вже звикли, та й не вимагали її уваги. Але і жартувати ніхто не наважувався.

І ось вона знову біля нього, в полі його зору. Там, де хоче бути постійно, 24 на 7.
Він лише повів очима, і вона вже знала, що він просить його забрати з цього пекла розмов. Лідія дуже швидко навчилась читати кожну його мікроемоцію, кожну зморшку та кожен рух очима. Подарувати йому це місце тиші для них обох.

Швидко викотивши візок, вона впевнено покотила його до оазису. Поставила, щоб перш за все було зручно йому, і сіла поруч, поклавши голову на його плече. Просто та звично. Та ніхто не наважився б назвати це буденністю. То був лише клаптик іншої реальності, що проривався через кроки по холодному кахелю лікарняної підлоги. Момент, що зтишував усі голоси навкруги.

Кілька хвилин він просто споглядав тіні, що відкидали дерева за вікном. Химери, що тягли до нього свої руки у вигляді гілок. Ніби хтось кличе його до себе, і він би і не проти піти. Він і не думав повертатись. Руки самі поволі потяглися до вікна.
Хоча ні, раніше був не проти піти. Не тепер, не коли вона поруч. Дихає з ним, всесвітом іноді навіть здається, що замість нього, бо він сам просто не може, вже немає сили.
Важкі спогади огорнули чорним саваном, і він пірнув у них з головою. Вони розривали його зсередини. Ніби тисячі мілких снарядів постійно розривалися в ньому, знову і знову, без шансу на порятунок. Це пітьма, яку він не хоче виливати на ще когось, особливо на неї. Та і мовчати вже більш не сила.

Несміливо, обережно, слово за словом. Думка за думкою. Та лише їй і лише тут. Бо вона не зрадить і не видасть.

— Я бачив… багато… — почав сьогодні він розмову.

— Того, що не хотів би бачити, — вона додала майже пошепки.

— Я не боягуз… — калейдоскоп спогадів промчав перед очима, нагадуючи найжахливіші моменти з його життя.

Вона бачила, як швидко рухаються його зіниці, та навіть уявити не могла те, що він зараз бачить. Більш за все Лідія зараз хотіла розділити це з ним, полегшити його тягар.

— Страх — це нормальна реакція, не нормально, коли ти вже не боїшся, — її слова ніби продовжували його думку.

— Знаєш, я не думав… що буде… — на його обличчі застигла маска болю.

— Як буде… — вона ловила кожне його слово. Обережно погладжувала його по руці, ніби цим легким дотиком проганяла погані спогади геть.

— Ну не знаю… що буде так… Чомусь я уявляв її по-іншому.

— Кого, війну? Так, мабуть, в певний момент у всіх нас були зовсім інші уявлення про цю війну, — вона не втрималась та підняла голову. Лідія прочитала в його очах те, що він так і не зумів сказати вголос: — Та це не має значення. Головне, що ми зробили з цим усвідомленням.

Він знову притих, обмірковуючи її слова. Голоси в коридорі ніби стали ще тихішими і перетворились на ледь помітний шум. Яскраве велике листя знову сховало їх від усіх. Вони обоє дозволили собі знову розслабитись, та міцно переплетені долоні ніби стали одним цілим.

Її голова неспішно опустилась на його плече. В цей момент йому здалося, що він тримає весь світ на своїх плечах.

«Навіть там жодного разу я такого не відчував. Не відчував і в мирному житті до цього», — ця думка стала рятівним буйком, за який він врешті остаточно зачепився.

Думки Лідії також прагнули зостатись тут назавжди, у цьому місці, поруч з ним.

Та голос розуму вже суперечив: «Це неможливо, так не буває».

Вони обоє споглядали, як за вікном пішов спокійний дощ, що ледь торкався краплями шибок. Мілкі струменці дощової води повільно стікали по склу.

Як невиплакані сльози когось там зверху.