13.

Все решта відійшло на другий план або стало просто фоном. Пари в якийсь момент стали повинністю, що просто потрібно було відсидіти. І хоч Лідія не пропустила жодної, думками вона вже була далеко не там. Щодня, чи хоча б через день, Лідія знаходила кілька годин, щоб прийти до нього.

Вона вже навіть не намагалась переконувати інших у зворотньому. Звісно, вона старалась приділити і кілька хвилин уваги іншим. Принести яблука Глібу чи книжки — Денису. Перекинутись кількома словами чи жартами з Русланом та Андрієм.
Але решта часу повністю належала пацієнту без імені. І було зовсім не важливо, що саме вона робить, вона робила це в його присутності, під пильним поглядом, що постійно вивчав кожен її рух. Вони могли сидіти так годинами.

Дівчина приносила підручники та конспекти лекцій та просто сиділа і вчилася. Дивно, але саме в його присутності вона врешті могла зосередитись на навчанні, ніби лише тут почувала себе на своєму місці та в безпеці. А він спостерігав, не відводячи від неї погляду ні на хвилину. І хоча в палаті завжди було гамірно і багато людей, здавалося, що в такі моменти у всесвіті не існує більше нікого, окрім цих двох.

Тепер вона годувала його сама, і це одразу ж почало відображатись на його обличчі, воно стало округліше та значно світліше. Але сьогодні в неї були зовсім інші плани.

— Можна я трохи підстрижу твоє волосся? — якось буденно запитала вона.

— Так, — короткі фрази, що він вже говорив, були справжнім бальзамом для неї. Вона навіть не уявляла, що буде так сумувати за голосом, що лише раз почула у сні.
Як завжди, Лідія все підготувала. Взяла спеціальну пелерину, що збирала в себе обстрижене волосся та надійно фіксувалася на шиї.

І хоча Лідія ніколи не робила цього раніше, його погляд додавав їй відваги та сили. Спочатку несміливо вона притулила не дуже знайомий їй пристрій до волосся. Палата наповнилась звуками, що були схожі на скреготіння тисячі мечів. Скрежет неприємно різав вуха, та Лідію це не зупинило. Трохи сміливіше вона ніби прочісувала довгі пасма волосся, щоразу споглядаючи, як падають цілі прядки.

«Я збережу їх», — відмітила вона про себе, доторкнувшись долонею до м’якого волосся. Та торкнутись волосся на голові вона так і не наважилась, хоч і дуже хотіла запустити туди всі свої пальці.

За пів години він повністю змінився. Тепер коротко підстрижений під машинку з легкою щетиною замість бороди — він став майже схожим на того юнака зі сну. Лише очі видавали весь біль та трагедію, що вони встигли побачити.

Ніби випадково він торкнувся її руки, а вона дозволила.

Ці погляди та доторки стали їх мовою, яку вони розуміли чудово. Та вона прагнула більшого. Вона кілька разів пропонувала йому блокнот з ручкою, та він завжди лише хилив головою.

Лідія якраз завершила читати потрібну їй лекцію, коли прийшла медсестра і повідомила, що має відвезти його на рентген. Він не пручався, але Лідія помітила, який страх відобразився в його очах. Лише долоні ще сильніше стиснули край ковдри, саме тієї бабусиної, що вона принесла йому.

Медсестра відкинула ковдру і почала допомагати йому сісти на візок. Лідія вперше побачила, що в нього ампутовано обидві ноги. Вона зависла майже на хвилину, та швидко отямившись, пішла допомагати медсестрі. Вдвох це зробити було значно легше, ніж одній. Важко описати всі ті емоції, що Лідія побачила в його очах в цей момент. Здавалося, він був просто знищений в цей момент, і нічого не міг цим вдіяти. Пальці все ще чіплялися за ковдру, як за порятунок.

Свої ж очі вона намагалась сховати, бо ледве стримувала сльози.

Медсестра вже покотила візок, а Лідія пішла слідом, нашвидкуруч витираючи заплакані очі. А ноги стали ватні, ніби їх також не існує.

Великі металеві двері перегородили їй шлях, ніби хотіли відрізати її, зупинити.

Вона чекала під кабінетом. В голові в одну мить ніби стало порожньо, жодної думки, сумніву, все стихло. Лідія відчула себе машиною, якій забули дати команду. А вир життя ніби швидкий потяг просковзнув повз, залишаючи по собі дивні звуки, що чулися і не чулися одночасно, та нав’язливий аромат кави, що здавався зараз зовсім не доречним.

Декілька хвилин здалися їй вічністю. Це була мовчазна істерика, що зараз вирувала всередині.

«Не тут, тільки не тут», — благав внутрішній голос.

Врешті-решт двері відкрилися, та медсестра викотила візок.

— Давайте, я сама відвезу його в палату, — Лідія побачила в цьому шанс, вперше хоч трохи залишитись наодинці. До того ж вона і сама не була готова повертатись до палати під пильний погляд решти пацієнтів.

Трохи далі коридором був невеликий хол, де часто родичі могли посидіти та поговорити з пацієнтами. Там було лише кілька лавок та багато живих рослин у горщиках. Щось на кшталт оранжереї. Це, мабуть, було найпривітніше місце на весь шпиталь. Саме туди і попрямувала Лідія.

Вона зафіксувала візок, а сама сіла навпроти на лавку. Руки військового безсило лежали на колінах. Дівчина взяла їх у свої та питально подивилася в його сірі очі, які за ці кілька тижнів вже були такими темними, як їй здалося вперше. Не було сенсу навіть озвучувати всі ті питання, що вона хотіла запитати. Він читав їх у її очах і без слів.

Він довго мовчав, але зрештою зважився і сказав:

— Я не можу… туди повернутись… я просто не можу…

Кожне слово далося йому з такою силою. Та для Лідії головне було те, що він почав відкриватися їй. Він не дав відповіді на жодне з її питань, та сказав набагато більше… і саме те, що йому боліло найдужче.

— Куди? — делікатно запитала вона.

— На війну… — він знову довго думав, перш ніж сказати.

— Навряд чи це буде можливо… — Лідія намагалась підібрати слова. Перед очима знову постав образ ампутованих ніг.

— Лікар сказав, що поставить мене на ноги.

Від прочинених дверей коридором пройшовся протяг. Сусідні дерева в великих горщиках зашелестіли листям. Лідії цей шурхіт здався відвертим глузуванням. Два демони зараз боролися в її голові, і кожен вигукував своє: