12.

Не минуло і кількох днів, як Лідії було несила чекати вівторка. Вона навантажувала себе навчанням, та це не допомогло. Всі думки вперто поверталися до лікарняної палати.

— Ау, земля викликає Лідію, — штовхнула в бік Марина, коли Лідія знову не відповіла на питання, що поставив викладач.

Лідія навіть на це не звернула уваги і, як тільки завершилися пари, побігла кудись стрімголов.

Не дуже розбираючи дороги, вона опинилася в парку. Листя лежало на клумбах охайними купками. А дерева вже стояли повністю голими, химерно переплітаючи свої гілки.

Лідія присіла на лавку і зачепилася поглядом за одне з дерев. В якийсь момент їй навіть здалося, що це два дерева, що просто обійнялися і стали одним. Вони перепліталися, запускаючи свої гілки в крони один одного. Мабуть, коли вони були всі в листі, це так не помічалося. Зараз же, повністю оголені, вони ніби відкрили перед дівчиною свою душу.

«Хай буде, що буде…».

Більше не думаючи ні хвилини, Лідія вирушила в шпиталь. Забігла в першу-ліпшу аптеку за накидкою та бахілами, своїх бо лишила сьогодні вдома.

Своєю присутністю вона здивувала всіх, медичний персонал, що вже звик, що волонтери приходять по вівторкам. В коридорі панував легкий безлад, коли кожен намагався зробити більше, ніж міг. Кілька візочків з медикаментами та їжею мало не зіштовхнулися на повороті. Її приходу ніхто не очікував, і навіть загальна атмосфера ніби промовляла до неї, що вона тут зараз зайва.

Несподіванкою її прихід став і для хлопців. До того ж час був також не найкращий. Санітарка якраз принесла обід. І кожен намагався справитись, як міг. Денис підставив книжки, щоб вони тримали тарілку, яка постійно відсувалася, і тихо сьорбав борщ лівою рукою. А Андрій допомагав Руслану, що також не міг справитись самостійно.
Лише Гліб міг їсти самостійно, без допомоги. Та він не їв, скоріше заковтував, ніби боячись, що не встигне і її заберуть. Повна тарілка стояла на тумбочці біля безіменного мовчазного пацієнта.

Саме таку картину застала дівчина, коли зайшла до палати. Хвилинний шок, та вона швидко взяла себе до рук. Зараз палата виглядала ще більш гнітючою, ніж зазвичай. Аромат їжі, що змішувалася з ліками, створював відчуття задухи. І момент безпорадності, який до цього всі старано намагались не помічати. Все це нависло над дівчиною.

— Хлопці, вам допомогти? Андрію, ти сам поїж, а я допоможу Руслану, — вона вправно сховала своє здивування під турботою.

Всім було трохи ніяково, хлопці не хотіли просити про допомогу та почуватися безпорадними. А обслуговуючого персоналу катастрофічно не вистачало, і вони приділяли більше уваги тим, хто був повністю безпорадний.

І тоді Лідія згадала прізвисько, що дали їй хлопці:

— Ви що, вирішили не слухатися свого «командира», що нагрянув з раптовою перевіркою? — для більшої переконливості Лідія зробила ще серйозний вигляд та нахмурила брови.

І це спрацювало. Хлопці оцінили жарт та розслабилися. Вона допомогла Руслану, притримуючи тарілку та подаючи хліб, коли потрібно. А потім забрала пусті тарілки. Пошепки запитала в Дениса, киваючи в бік безіменного:

— Він хоч їсть?

— Так, з’їсть кілька ложок, якщо санітарка дасть. Та я не бачив, щоб він брав їжу сам.

Лідія кивнула у відповідь і тихо підійшла до ліжка, знову так, щоб він міг її одразу ж побачити.

— Тобі потрібно поїсти. Можна я тобі допоможу? — запитала вона, як тільки він підняв очі.

Вона побачила здивування та вагання у погляді, та зрештою там відобразилась і згода. Бліда шкіра ніби вбирала в себе сірість оточуючих стін. Та все ж вона бачила певні зміни, дуже незначні, але вони вже проявлялися. Як секундна посмішка, що торкнулася краєчків губ лише на мить.

Обережно присівши на самий краєчок ліжка, вона взяла тарілку до рук і почала його годувати. Як мама годує маленьку дитину. Та всередині неї вирували зовсім інші емоції, які вона бачила і в його очах. Не розриваючи зорового контакту, ложка за ложкою, він з’їв усе.

Лідія якраз хотіла встати, як відчула його руку на своїй — він ніби хотів утримати її біля себе. І тихий голос, майже шепіт, охриплий, писклявий:

— Дякую…

Вона завмерла, намагаючись зрозуміти, чи не почулося їй. Та потім Лідію ніби вдарило блискавкою усвідомлення: «Він заговорив».

Вихор емоцій просто підхопив її в цю мить, та зовні вона намагалась виглядати спокійною. Лише трохи почали тремтіти долоні, що ще тримали порожню тарілку.
З останніх сил вона втрималась, щоб тільки не заверещати від радості та не кинутись його обіймати. Бо було критично важливо зараз «вести себе спокійно, не привертаючи уваги», як радила психолог. Решта в палаті також почули це довгоочікуване слово та максимально зробили вигляд, ніби нічого і не трапилось. Хтось зашарудів сторінками книг, а хтось просто делікатно відвів погляд, займаючись своїми справами.

Та всередині Лідія вже, мабуть, танцювала переможну самбу. Повільно, не роблячи різких рухів, вона поставила тарілку та знову подивилася в його очі:

— Будь ласка, може, ти ще щось хочеш?

Він лише трохи похитав головою, відмовляючись. Та руку свою не прибрав, і він точно відчував, як тремтить її долоня. Хоч його дотик і не був холодним. Їй дуже хотілося дізнатися його ім’я, тому вона знову запитала:

— Я Лідія, а тебе як звати?

Та замість відповіді він знову похитав головою. В цю саму мить жахлива думка промайнула в голові: «А може, він і сам його не знає, бо не пам’ятає?».

Лідія аж зблідла від цієї здогадки. В голові постала картинка дерева, що позбавили коріння. Всім тілом пройшовся моторошний холодок. Він одразу ж це побачив і забрав свою руку. І знову відвів погляд до стіни. Лідія змінила своє місцезнаходження так, щоб знову опинитися в полі його зору. Та більше ніяких питань не намагалась задавати. Тиша, побачивши, що він знову слідкує за нею очима, вона трохи заспокоїлась. Дівчина вже збиралася йти, коли знову почула тихий шепіт: