11.

До сьогоднішнього походу в шпиталь Лідія готувалась дуже серйозно. До звичних речей, що вона приносила постійно, додалися і нові. Вона обережно дістала баночку з бурштиновою рідиною, ніби це був дорогоцінний скарб. В’язкий та тягучий мед, одразу з пасіки, без жодних домішків, як для «своїх». Вона покладала на цю баночку великі сподівання.

І звісно, багато листів та малюнків. Все ретельно відібране. Також деякі школярі зробили різні поробки, і Лідія взяла коробку з ними. Там загалом були плетені браслети, кілька ляльок-мотанок з клаптиків військової тканини та милі м’які іграшки, пошиті власноруч.

Сьогодні це була не просто сумка, а вже справжній баул. Кирило з цікавістю спостерігав за зборами, а потім раптом запропонував:

— А давай я поїду з тобою сьогодні. Давненько не провідував хлопців.

Лідія трохи здивувалась, та була рада допомозі. Вдвох вони розмістили потрібні коробки в машині. Лідія допомогла Кирилу пересідати з візка до кабіни та, склавши візок, заховала його в багажник.

І от вони вже перед палатою. Кирило тримає на колінах коробку, а Лідія — кілька пакетів з фруктами та солодким. І ще великий пакет медикаментів, яких завжди не вистачає, — це вже для медсестер.

Лідія відкрила двері і притримала їх, щоб Кирилові було зручно проїхати. Він швидко виконав маневр і зупинився в проході між ліжками:

— Ну що, ледацюги, не набридло вам тут ще відлежуватись? — не приховуючи посмішки, скомандував він командним тоном.

Сказати, що хлопці зраділи, — це не сказати нічого. І тут вже не було важливо, чи знали вони один одного особисто, їх зустріч зі сторони виглядала, як зустріч рідних братів, що давно не бачилися.

Лідія тихо зайшла, та сьогодні на неї ніхто і не звернув уваги. Вони вже розмовляли на своїй мові, зрозумілій тільки їм. Лідія почала розпаковувати пакети і лише іноді вилавлювала якісь більш знайомі слова: «фугас», «пташки полетіли», «зібралися на точці».

Гліб сидів на своєму ліжку і, хоч і не приймав участі в розмові, дуже уважно слухав. А от Андрій з Денисом щебетали, як ті два солов’ї, перебиваючи один одного, жваво обговорюючи все з Кирилом.

Лідія підійшла і поклала перед Глібом цілий пакет яблук. Його очі знову засяяли щирою радістю. Він одразу ж з’їв два, знову не залишаючи і сліду.

Поки ніхто не бачив, Лідія дозволила собі поспостерігати за безіменним пацієнтом. Він лежав трохи боком, міцно стискаючи ковдру в руці, ніби боячись, що вона кудись зникне. Сьогодні він дивився у вікно, хоча крім кількох крон дерев там навряд чи було на що дивитися. Та й ті вже майже втратили все листя.

Лідія просто стояла і дивилася на нього, і в якийсь момент він повернув голову і подивився прямо їй в очі. Від раптовості Лідія аж перестала дихати. І чути також. Кирило вже кілька разів її гукнув, а дівчина навіть не зреагувала. В цей момент здавалося, що в палаті нікого більше немає, тільки вона і він.

— Лідіє, Лідіє! Допоможи, — вже досить голосно гукнув Кирило.

Врешті вона отямилась та неохоче відвела погляд. Швидко підійшла до Кирила та почала діставати іграшки та сувеніри, що вони принесли. Вона витягала якусь річ і показувала її хлопцям, і якщо комусь подобалась, віддавала йому. Такі маленькі дрібнички завжди оживляли безлику та стриману медичну палату, даруючи домашній затишок та надію. Вони ставали яскравими плямами посеред писку апаратури та уїдливого запаху медикаментів та антисептиків.

— А можна мені це смішне лисеня? — обережно запитав Гліб.

— Так, звісно.

— У моєї доньки щось подібне було в дитинстві, — сказав він і обережно притулив м’який шматок хутра до грудей.

Весь цей час Лідія ловила на собі погляд. Він не просто дивився на неї, він слідкував за кожним її рухом та кожною дією. І щоразу, як вона діставала щось з коробки, мріяла побачити хоч мінімальну реакцію від нього, хоч якийсь сигнал. Та він навіть не дивився на поробки, тільки на неї.

«Він скоро спопелить мене тим поглядом, але я не проти», — промайнула думка в голові. 

У ньому було так багато питань, які він не міг навіть озвучити. Це був погляд дитини з душею старця. Тисяча емоцій, схованих за сірою крижаною стіною. В цю мить Лідія зрозуміла, що плотину скоро прорве, і вона не знала, чи хоче цього, чи ні. Їй здалося, що в неї вже горять щоки від цього погляду, чи їй просто жарко і вона забігалась.

— Може, я краще вам почитаю? — Лідія просто потребувала перепочинку.

Вона швидко сіла біля вікна і, діставши одного з листів, почала читати:

«Привіт, захиснику!
Мене звати Назар, мені 15. Мій батько також зараз десь там на сході. Та він вже давно не виходить на зв’язок. Тому я пишу Вам. Може, чийсь інший лист потрапить колись і до нього. Бо якось він сказав, що це важливо, знати, заради чого ця боротьба…».

Погляд так і продовжував її обпікати. Він ніби вивчав її і намагався запам’ятати кожну деталь, як вправний картограф запам’ятовує карту і завжди знайде вихід, навіть навпомацки.

Кирило, який від’їхав трохи в бік, також вже уважно спостерігав за тим, що відбувається між цими двома. Раптом захопивши більше повітря, ніж потрібно, Лідія закашлялась. Вона відклала листа і дістала з сумки баночку з медом. Зачерпнувши трохи ложкою, вона довго тримала рідину, перш ніж ковтнути. І ніби нічого і не трапилося, продовжила читати далі:

«…Дякую за силу, яку ви показуєте, і за те, що не здаєтеся, навіть коли боляче.
Бережіть себе. Повертайтеся додому живими.
З повагою, Назар.»

Вона бачила, що він спостерігає за кожним її рухом, і сьогодні цього було достатньо.
Вже ідучи додому, Лідія залишила баночку з медом та одну ляльку-мотанку на його тумбочці. Та подивитися прямо в очі вже не наважилась.

— Не знав, що ти така чудова актриса, — сказав Кирило, коли вони вже вийшли на вулицю до машини. Холодний вітер вже пробирав до кісток. Та її серце палало зсередини. Вона ступила на шлях, з якого вже не було вороття, і вона це знала.

— А я і не грала, — тихо відповіла Лідія.