10.

— Він пробував заговорити, але не зміг, це внаслідок поранення? — запитала вона лікаря, як тільки знайшла його. Лікар покликав Лідію за собою в маленьку кімнату, що слугувала і кабінетом, і місцем, де можна було перепочити.

— Ні, фізичних перепон немає, — почав розповідати втомлений та знесилений чоловік, що знову відпрацював півтори зміни.

Кабінет, хоч і був компактним, але виглядав затишно та функціонально. Шафа з великим дзеркалом робила простір більшим, і за рахунок цього навіть не відчувалась нестача місця. Майже всі стіни були завішені дипломами та відзнаками. Та особливо виділялася одна, на якій висіли фотокартки минулих пацієнтів. Лідія уважно слухала та одночасно розглядала цю дошку пошани.

— Він з якоїсь причини не хоче говорити. Ми не знаємо, скільки він вже мовчить, місяць чи два, а може і більше, — він сів за стіл та притримував голову рукою, щоб не виглядати таким виснаженим.

Лідія також присіла на кушетку. «Місяць, чи два, чи навіть більше…», — вона повторила ці слова у своїй голові, та вони і досі там не вкладалися. Просто усвідомити таке вже було важко.

— І тепер, навіть коли він захоче щось сказати, це вже буде не так просто… — вона так і не змогла відвести погляд від фото тих, кого врятував цей лікар.

— Так, але навіть прагнення вже дає велику надію. Прошу тебе, щоб ти не робила — продовжуй. Я знаю, що прошу забагато… але я не хочу втрачати ще когось. Тим паче, що він може одужати, якщо захоче. Якщо йому допомогти, — в словах лікаря відчувався такий біль, майже фізичний. В цей момент Лідія зрозуміла, що дошка з фотокартками могла бути і більшою.

Ідучи вулицею, Лідія все ще обмірковувала сказане лікарем. Сильний вітер був їй прямо в обличчя, тому вона робила кожен крок з силою. Та вона боролася не з стихією, її ворог був інший, і зараз вона складала план, як його подолати.

«Перш за все — бібліотека», — вирішила вона. І як тільки випала нагода, Лідія пішла до бібліотеки, але не медучилища, а медичного університету. Знайомі по волонтерському центру допомогли. Сидячи за великим столом, Лідія намагалась гортати сторінки якомога тихіше, хоча їй здавалося, що її чує все приміщення. Вона прочитала декілька книжок, але всі вони пояснювали процес відновлення після пошкодження голосового апарату. А психологічної складової майже не було. Безліч ліків та методик, та дівчина серцем відчувала, що це не те, що їй потрібно.

«Нічого, це тільки початок», — заспокоїла себе вона і вирішила звернутися до психолога.

— Чому ти хочеш йому допомогти? — запитала та, коли Лідія змалювала йому загальну картину. Звісно, випустивши деякі особисті деталі.

— А що, потрібна причина, щоб просто допомогти? — це питання обурило її. Вона прийшла за порадами, як спровокувати на розмову, а не щоб розбирати свої почуття та вчинки.

«Чому, чому… невже це має значення?», — повторив голос у голові.

Вона почувалася не дуже комфортно, хоч кімната і була просторою та світлою. Зручні меблі, рослини, полиці з книжками — ніби все, що потрібно, щоб налаштувати на розмову. Та для Лідії це було більше схоже на якусь ілюстрацію з глянцевого журналу. Тут не вистачало затишку та тепла.

— Ну добре. Відкладемо це поки що. Ти можеш не відповідати, — голос психолога став напрочуд заспокійливим. Вона не виглядала, як звичайний лікар, до яких вже звикла Лідія.

Дівчині психолог видалась скоріше адміністратором чи то готелю, чи ресторану. Привітна та одночасно відсторонена. Діловий костюм, зачіска, макіяж — якось не дуже асоціювалися в неї з лікарями. Але незважаючи на це все, вона вела себе як спеціаліст:

— Перш за все ти маєш створити комфортне місце, безпечне, де він захоче говорити. Навряд чи він заговорить в лікарняній палаті, де повно інших пацієнтів.

— Може, прогулянка на свіжому повітрі? — погляд зупинився на великому акваріумі.

Риби стрімко долали відстань, плаваючи невеличкою зграєю, і виглядали такими «живими», це не могло не привертати увагу.

— Запропонуй йому інший спосіб спілкування для початку, — психолог сиділа і постійно робила якісь записи.

«Що вона постійно пише?», — незнання дратувало Лідію чимдуж.

— А це не дасть йому можливість і далі мовчати?

— Саме тому цим має займатися людина з професійною підготовкою і тоді, коли він сам виявить таке бажання, — слова психолога були пусті та неживі.

«Навряд чи я добровільно захотіла б говорити з кимось про свої проблеми, особливо в такому холодному тоні розмови», — ще кілька таких фраз, і Лідії здалося, що вона сама захоче замовкнути.

Дратуючись, дівчина вже почала зминати краї своєї сорочки.

— Воно тобі потрібно, ти готова взяти на себе таку відповідальність? — знову запитала психолог. — Ти навіть не уявляєш, з чим маєш справу. Яка травма може стояти за цим мовчанням.

«Все ж вона зачепила щось глибоко всередині», — подумала Лідія, виходячи з кімнати.
Ця зустріч залишила неприємний післясмак по собі. Деякі питання так і продовжували звучати в голові.

Але навіть з цієї розмови Лідія винесла кілька моментів, які вже планувала втілити найближчим часом.