9.

Сьогодні мовчазний незнайомець виглядав набагато краще. Потроху обличчя з сіро-жовтого почало ставати блідо-рожевим. Чи це так відсвічувала ковдра. Хтось з медсестер трохи припідняв його ліжко, і тепер він ніби напівлежав, напівсидів. Та його погляд так і продовжував свердлити діру у стіні. Хоч фізично він і був тут, ментально — знаходився в зовсім іншому місці.

Лідія помітила всі ці зміни, щойно зайшла до палати. Та не дозволила собі одразу ж попрямувати до нього.

 «Інші також потребують моєї уваги», — нагадувала вона собі. На ліжку, де зовсім недавно лежав Максим, також з’явився новенький. Два різних почуття охопили Лідію, коли вона це побачила. Вона трохи скучила за приємними заграваннями Максима, але була дуже рада, що він тепер поруч з родиною.

Новенький виглядав спокійно та стримано, але як тільки Лідія подивилася на нього, він опустив погляд. На вигляд йому було років 50. Високий та дуже худий.

— Знайомся, Лідія, це Гліб. Він тільки повернувся з полону і тому… трохи відлюдькуватий.

— А я думала, це ви на всіх так впливаєте, — вирішила вона підбадьорити.

— Дуже приємно познайомитися з вами, Гліб, — промовила вона, але близько не підходила, шануючи його особистий простір.

— І мені, — чоловік кинув на неї швидкий погляд і знову відвів очі. 

Цього разу Лідія встигла навіть трохи розгледіти обличчя. Шкіра з жовтуватим відтінком дуже щільно прилягала до кісток черепа та безліч мілких зморшок. Обережний погляд, що все оцінює навкруги, і напруга стиснутих губ, ніби боїться сказати щось зайве. Ось що одразу відзначила Лідія.

— Може, ви чогось хочете, кажіть, і спробую роздобути.

Легка недовіра промайнула в його погляді, але він наважився і заговорив:

— Молока, домашнього молока і… яблук, так за ними скучив.

— Молока зараз, на жаль, не маю. А от яблука є, — Лідію завжди дивували, наскільки прості речі просили військові, з якими вона перетиналася. 

І чомусь більшість просила саме яблука, тому Лідія завжди мала з собою, особливо коли йшла до шпиталю.

Чоловік охопив це яблуко обома руками і почав його жадібно їсти. Руки також виявились страшенно кістлявими та трохи здеревянілими. Зараз він нагадував мумію з відомого фільму, тільки но бинтів не вистачало. Та на відміну від персонажу він не викликав посмішки.

Палату наповнив тонкий аромат. Лише доївши третє, Гліб зупинився. Він з’їв повністю все, не залишаючи навіть серцевини та кісточок. Як ніби і не було щойно на його ліжку цих плодів.

— Я принесу ще, — запевнила його Лідія.

І побачила в його очах вдячність. Серце стиснулося в грудях: «Як мало йому потрібно».

Її рука почала тремтіти від хвилювання, і щоб це приховати, Лідія заходилася шукати в сумці нові книжки для Дениса. Сьогодні вона принесла йому збірку віршів якогось місцевого автора і «Володар Перснів: Братство Персня» з власної колекції.

— Я бачив фільм, цікаво буде почитати.

Хоч Денис і радів кожній книзі, як дитина, більше Лідія про нього нічого не знала, лише його читацькі смаки. Він мало говорив про себе і рідних, а ще менше про службу та поранення. Та Лідія знала, що вона тут не для питань, а щоб слухати.

— От прочитаєш цю, я тобі ще принесу.

Андрій був сьогодні напрочуд тихим, за весь цей час — жодного нового жарту. Лідія ледь помітно кивнула йому, привертаючи до себе увагу. Та він був зайнятий власними думками.

Як і Руслан, що тільки-но й робив, що гортав фотографії на телефоні. Коли Лідія підійшла, то він одразу почав показувати їй знімки. Це були фото УЗД. Чорно-біла загадка, де тільки батько міг розгледіти ручки та ніжки власної дитини. Та ще знайти кілька подібностей до себе та дружини:

— Дивись, дивись. Такі ручки тоненькі, як в Оксанки.

І він невпинно тикав пальцем у знімок.

— А голова велика, як у мене.

Лідія пильно вдивлялася в зображення, та насправді мало що могла там побачити. Вона не вміла читати такі знімки та не мала фантазії, притаманної лише батькам, що домальовувала риси їх дітей. Та це не применшувало радості.

Лишилося лише одне ліжко, до якого Лідія ще не підійшла. Та вона не поспішала.
Делікатно та непомітно вона швидко зробила фото. Якраз був досить вдалий ракурс, і тільки після цього підійшла, стаючи в його погляді. І вперше він підняв очі та подивився на неї. Там все ще була пустка і безодня. Але тепер він дивився на неї, а не повз. Лідія стояла та боялася поворухнутися, щоб не сполохати. І вже відкрито розглядала його обличчя. Кожну зморшку, що пролягла під очима, та найбільшу на лобі, яка ніби ділила його на дві половини. Кожен шматочок шкіри вона досліджувала. І він робив те саме. Повільно роздивлявся, трохи хмурячи брови. А потім раптом облизав губи, ніби вони дуже сильно пересохли.

Як за сигналом, Лідія підійшла ближче і подала йому стакан з водою та трубочкою. Він зробив кілька ковтків, не відриваючи від неї погляду. Він навіть спробував щось сказати, але замість слова вийшло якесь шипіння. І одразу ж погляд знову став холодним та крижаним.

Голова безсило впала на подушку, і Лідії не залишалося нічого, як тільки піти. Вона швидко попрощалася з усіма і ще раз глянула наостанок на мовчазного незнайомця. В куточку ока блиснула сльоза, що ще не наважилась скотитись по щоці.
Вже ввечері вдома вона надіслала фото в кілька груп. І не втрималась, поставила зображення на заставку телефона. А в голові все ще звучав його голос, той, що вона чула у сні.