8.

«Привезли нову гуманітарку з Польщі. Можеш прийти допомогти розібрати?» — від Кирила прийшло повідомлення в месенджері.

«Після пар, буду», — навіть не задумуючись ні на хвилину, відписала Лідія.

Коли Лідія прийшла в фонд, весь простір був просто завалений коробками. Навіть ногу ніде поставити. Кирило не міг вільно пересуватися, і за цього дуже злився. Його очі буквально горіли зеленим вогнем. Він вигукував прохання впереміш з лайкою.

— Потрібно все швидко перебрати, поки все не пішло нанівець, — і кілька пустих коробок полетіли в дальній куток.

— Ми зараз все швиденько передивимося, — заспокоювала його Дарина.

— Що, спеціально на кордоні затримали, поки все не зіпсувалося, — голос так і бринів відчаєм та образою.

Нічого не говорячи, Лідія одразу ж приступила до сортування коробок. Що з цього мало довший строк зберігання, відкладала в один ящик, а що потребувало негайної переробки — в інший. Тут було все: консерви, печиво, засоби гігієни, дитяче харчування та навіть корм для тварин. І насправді все це було дуже необхідне. Лідія і ще кілька дівчат відсортовували коробку за коробкою. А Кирило складав їжу для тварин в окремий ящик:

— Пізніше завезу в розплідник, де зараз перебуває багато покинутих тварин.
Військовий, що не звик просто марнувати важливий ресурс, почав поступово заспокоюватися. До того ж зіпсованих продуктів виявилося і не так багато.

— Я заберу це додому, все почищу та пообрізаю і зроблю сушню, — заспокоювала його жінка похилого віку, Галина Семенівна також не звикла просто викидати продукти. Її руки звикли до постійної праці.

Врешті градус знизився, і в приміщенні знову запанувала атмосфера спокою та підтримки. Приміщення також ніби змінилося. Порядок прийшов на заміну безладу. Тепер кожна коробка була підписана та стояла в потрібному місці. Біля дивану поставили розкладний столик, і всі, завершивши роботу, збиралися за ним. Лідія саме за це і любила це місце. Бо будь-які важкі моменти завершувалися дружньою балаканиною за чашечкою чаю.

Хтось розповідав приємні новини, і кожна з них ставала новим промінчиком надій для багатьох. Маленькі життєві радощі, на які раніше навіть ніхто особливо і не звертав уваги.

— Я сьогодні побачила маленького хлопчика, що просто малював на асфальті. Його малюнок був такий радісний та яскравий, — розповіла Сніжана. На вигляд вона і сама була ще дитиною.

— Бачили, які гарні хризантеми на центральній площі висадили, — трохи мрійливо пригадала Галина Семенівна.

— А я чула, що вчора відбувся обмін, — молода світлоока Галинка раділа так, ніби там був хтось з її рідних.

Та деякі жінки важко видихнули, для них це означало ще один період очікування, до наступного обміну.

Лідія також задумалась про полонених: «Когось із них можуть привезти до шпиталю».
Обличчя промайнули перед нею, наче калейдоскоп. Скільки їх вже було, і скільки ще буде. У кожного своя історія і своя трагедія, іноді з більш-менш щасливим фіналом. Вони вже стали перетворюватись в одну загальну масу. Та одне тепер завжди залишалося перед очима. Зробивши собі ще одну чашку чаю з малиною, Лідія просто ходила кімнатою.

Хтось тихо включив музику, і вона об’єднувала всі розмови в один суцільний гомін. Це надало Лідії почуття безпеки, і вона наважилась на відверту розмову. Дівчина присіла ближче до Кирила і, гріючи руки чашкою чаю, почала свою розповідь:

— У шпиталі є один чоловік. Він дуже погано йде на контакт.

— Пам’ятаю, ти щось таке казала, — Кирило ніби відчув, що для неї це дуже важливо. Він пильно подивився на дівчину.

— Так. За кілька тижнів тільки кілька рухів та поглядів, — Лідія промовила слова з таким відчаєм, який було важко не помітити.

— Комусь потрібно більше часу, комусь менше. Деякі не можуть взагалі відійти від стану бойової готовності, — в очах Кирила читалось розуміння. Подумки він пригадав себе і перші місяці, що були найважчими. Йому і досі сняться кошмари, хоч пройшло вже півтора роки.

— Але мені здається, що я зможу до нього достукатись. Чи хоча б спробувати, — спробувала переконати Кирила, чи може себе, Лідія.

— То в чому проблема?

— Я вже почала… ну не знаю… прив’язуватися до нього. І не впевнена, що потім — відпущу.

Вона вперше озвучила це вголос і одразу ж заховала очі на дні вже порожньої чашки.

— Так, це погано. А ще гірше, якщо він вчепиться в тебе, обере єдиною опорою… Краще б це був хтось з його рідних, — все зрозумівши, Кирило вирішив не акцентувати на цьому увагу.

— Ніхто не знає його імені, тому і родичів ще не знайшли, — та відсутність імені не бентежила Лідію.

На фоні було чути, як всі обговорюють події в Чорному морі. Лише дівчина сиділа та дивилася повз всіх, кудись у далечінь.

— Ти маєш вирішити, чи ти це вивезеш. Не кожна може. А ти ж йому ніхто, — не добираючи слів, Кирило вирішив застерегти юну особу.

Слова боляче вдарили в серце.

«А й справді — ніхто…», — повторив голос у голові.

— Іноді краще одразу відпустити… Бо якщо він прив’яжеться до тебе, а ти підеш, це може його остаточно знищити.

Лідія згадала ті відчуття, що переповнювали її під час сну, і зрозуміла, що просто піти вона вже не зможе. Бо їй не байдуже, що з ним буде далі. Кирило довго сидів, щось обмірковуючи.

— Спробуй все ж розшукати родичів, може по фотографії. Лікарі таким займатися не будуть, а ти могла б, — нарешті військовий знайшов правильне русло, куди можна було б скерувати діяльність Лідії.

Дівчина схопилася за це, як за рятівну соломинку. 

«І як я сама про таке не подумала», — відмітила вона себе, ідучи додому. І лише глибоко в серці вона вже знала свою егоїстичну відповідь: «Я не прагнула шукати його родичів, навіть якщо він і потребує їх».