7.

Вона достойно трималась кілька днів. Не згадувала, не думала. Навантажувала себе роботою по дому та навчанням. Подужала цілий розділ, і тепер могла назвати всі препарати першої допомоги, навіть вночі, посеред сну. А мама була рада, коли вони разом влаштували генеральне прибирання у кладовці.

Та найбільше вона дякувала за відсутність тривог, бо тривога означала, що потрібно буде зупинитися. І тоді потік думки вже не можливо було б спинити.

Та вихідні порушили всі плани. Залишившись наодинці із собою, вона навіть не помітила, як плотину прорвало. Невинне прослуховування музики обернулося справжньою емоційною катастрофою. Стрімкий потік думок шукав виходу, втомившись бути схованим у дальні кутки свідомості. Всі заборони впали, особливо ті, які вона так ретельно вибудовувала всі ці дні.

Один пост в інсті, — і обличчя цього мовчазного воїна знову перед очима.

І от вона вже гортає сайти в інтернеті, шукаючи корисну інформацію, типу «Як спілкуватися з військовими…». Безліч порад, та насправді жодної, дійсно вартої уваги. Лише ті, що вона і так вже знала. Які здобула на власному досвіді. Це дратувало та виснажувало.

«Зате згаяла купу часу», — поглузувала Лідія з себе. Кава вже давно вихолола і зараз була в два рази гіркішою на смак, ніж зазвичай. Сьорбнувши кілька ковтків, Лідія поморщилась.

Проте це трохи привело її до тями, і вона знову взялася до навчання. Відклавши телефон від гріха подалі. Та тепер назви кісток чомусь асоціювалися з живими хлопцями та їх ампутаціями. Така собі карта можливих каліцтв.

Знесилена від боротьби з собою, вже ввечері Лідія вийшла прогулятися парком. Вечір був відносно теплим, як для початку осені. Опале листя приємно шаруділо під ногами. Повітря дихало спокоєм та безтурботністю. Щось в цьому було звичне, ніби з іншого життя, до того моменту, коли все пішло шкереберть. Алею підсвічували ліхтарі, розкидаючи навкруги плями жовтуватого світла. То ховаючись у напівтемряву, то виходячи на тьмяне світло, прогулювалися молоді пари. 

Лідія спостерігала за ними, як жадібний злодій. За кожним рухом, поглядом. Як хлопець обіймає дівчину за талію, ідучи поруч. Чи як вони переплітають долоні. Хтось йшов тихо, майже не балакаючи. Але є і такі, що бурхливо щось обговорювали. Як діти бігали навкруги, привертаючи увагу батьків. Їй не вистачало цього. А колись вона навіть не звернула б на це увагу.

Період її юності припав на ізоляцію внаслідок пандемії. Відсутність живого спілкування залишила сильний вплив, вона стала ще більш невпевненою у собі, ніж була до цього. А потім почалася війна. Лідія була змушена швидко подорослішати.
Дівчину почало морозити. Кутаючись у своє пальто, вона обіймала себе руками. Навіть не пройшовши і одного кварталу, вона швидко повернулася додому.

— Дідько, — тихо вилаялась, заходячи до помешкання. Лідія надіялась, що прогулянка її збадьорить, а вийшло навпаки. Приховуючи своє роздратування, вона знову зачинилася у своїй кімнаті.

Мама непомітно зайшла й поставила чай із медом. Аромат одразу ж заполонив усю кімнату. Та вона не поспішала йти геть. Лише пильно спостерігала, стоячи трохи осторонь.

— Нічого не хочеш мені розповісти? — делікатно, але твердо запитала вона доньку.

— Не має що розповідати.

— Та я ж бачу, що тебе щось гнітить, — на її обличчі відобразилась справжня стурбованість.

— Та це так пусте, скоро мине.

Хоч вона і мала хороші стосунки з матір’ю, зараз розповідати їй нічого не хотілося. Бо вона достеменно і сама не розуміла, що з нею коїться.

Так і не отримавши правдивої відповіді, мама вирішила не наполягати. Та серце боляче стискалося, ніби передчуваючи недобре. Вона зминала поділ фартуху, але на нові дії чи слова так і не наважилася.

«Може, в батька вийде краще її розговорити», — вирішила вона та пішла.

Нарешті день добіг кінця, і Лідія дозволила собі просто піти відпочивати. М’яка ковдра зустріла її своїми привітними обіймами та обіцяла швидке потрапляння у царство снів. Та сам сон десь забарився, тому дівчина ще довго вовтузилася, перш ніж заснула. Ні прогулянка, ні чай з медом не допомогли.

Та коли вона врешті-решт закрила очі, їй здалося, що вона опинилася в зовсім іншій реальності. Де все було просякнуте відчуттям свободи, вільності та радості. Лідія стояла посеред великої зали, гарно вбраної кульками з медичних рукавичок різних кольорів. Вона навіть впізнала кількох одногрупників, що також були тут. Приємна музика та дзвін бокалів переривали жваві розмови. 

У скляних дверцятах Лідія побачила своє відображення. Вона чудово виглядала в атласній сукні темно-синього кольору. Не дуже глибокий виріз гарно окреслював груди, а волосся розкішною хвилею спадало на плечі. Лідія не могла відвести погляду від свого відображення. У ньому вона і побачила, як молодий юнак прямує саме до неї з іншого кутка зали. Це були вже знайомі їй очі, що наче магніт притягували її. Не промовивши ні слова, він закружляв її у танку. Парубок зовсім не схожий на того, хто зараз лежав на лікарняному ліжку. Але це був він. Сумніву не було. Вона впізнала його.

Це був не просто танець, здавалося, ніби вони відірвалися від підлоги і кружляли в повітрі. Їх очі розмовляли, хоч обоє не вимовили і слова. Вони вже були в іншому місці та часі. Він нахилився до її вуха і вперше тихо заговорив, обпалюючи шкіру гарячим подихом:

— Ти знайшла мене. Тепер не загуби.

Та раптом він просто почав зникати, а все приміщення розбиватися на маленькі друзки. Лідія стояла посеред руїн, ніби щойно сюди прилетіла ракета. Її світ буквально руйнувався прямо на її очах, і вона нічого не могла вдіяти з цим. Момент повного безсилля. Густа завіса пилюки унеможливлювала хоч щось побачити навкруги. Хтось торкнувся її руки крижаним дотиком.

Від несподіванки Лідія прокинулась і усвідомила, що то був лиш сон. Та вона і досі відчувала його дихання біля свого вуха. Та кожен доторк його рук. Голос так і продовжував звучати не тільки в вухах, а й в голові. І відчуття страху, не за своє життя, а від усвідомлення втрати.