6.

— Мам, а де бабусина ковдра? — запитала Лідія, щойно переступила поріг дому.

При згадці про цю річ мати Лідії навіть трохи зкривила обличчям. Жінці ковдра її мами зовсім не подобалась. Та навіювала не дуже хороші спогади. Ба більше, вона навіть вважала її якоюсь сільською та такою, що не пасує до сучасного інтер’єру. Поморщившись, байдуже відповіла:

— Десь у шафі лежить, — і додала подумки: «Було б непогано врешті здихатися від неї».

Завжди привітна до всіх, жінка намагалася тримати свої рани схованими дуже глибоко. Будь-яка річ, що могла воскресити спогади, була під забороною. Щоб відігнати сумні думки, вона одразу ж заходилася прибирати в і так чистій кімнаті. В голові вже виник цілий план речей, що необхідно просто негайно зробити.

Нарешті Лідія відшукала потрібну річ і лагідно притулила її до грудей. У неї ця яскрава ковдра, зшита бабусею власноруч з різних клаптиків тканини, асоціювалася з затишком обіймів. Дівчині навіть здалося, що вона так і пахне випічкою з печі. Вона одразу ж пригадала безтурботне дитинство, що кожне літо проводила в селі. Прості розваги та дитячі пустощі. І бабусині смаколики, прості, але такі смачні.

Щойно закінчилися пари, як Лідія вже поспішала до шпиталю, ламаючи свій чіткий, продуктивний та дієвий план тижня.

«Я швидко, лише ковдру занесу», — переконувала вона себе, та голос відповідальності, який сварив її, що замість навчання сьогодні знову йде до військових.

Хлопці здивувалися її появі, але одразу ж і зраділи, наввипередки розповідаючи:

— А в нас чудові новини, — загадково розпочав Денис та навіть відклав книгу.

Він виголосив це, як диктор на радіо чи телебаченні. Лідія одразу ж кинула погляд на ліжко безіменного: «Невже заговорив?». Та там була стабільність тиші та відсутності будь-яких змін.

— Та хай сам скаже! — сердито перебив Андрій, який полюбляв спостерігати за реакціями людей.

І не важливо, що це було: шок від вигляду ампутованої ноги чи радісна звістка з дому. Він наповнювався цими емоціями.

— Я стану татом, — врешті радісно випалив Руслан.

Його слова прозвучали, як молитва перед ликом Богородиці. Та замість неї він бачив свою дружину. Лише зараз Лідія побачила, як горять його очі вогнем. Як обличчя посвітлішало та навіть більше — порозовішало. Спираючись на одну руку, він незграбно пересувався палатою. Маленький уламок в нозі все ще дошкуляв при кожному русі. Та він ніби отримав крила, що невидимо підтримували його, і відсутність правої руки тепер стала не такою помітною.

— Гарно відпустку провів, — підколов його Андрій.

В його очах бігали вогники. Денис же з пошаною до особистого відвів очі та знову почав читати.

— Та йди ти, — ніякі двозначні натяки не могли зіпсувати настрою Руслану.

— А я і піду, — Андрій відкинув край ковдри з гордістю.

Лікарі готували його до протезування. Всього за кілька днів він мав їхати до Німеччини. Щира радість відобразилася на обличчі Лідії, вона також ж потребувала гарних новин.

«Ну і як тепер швидко піти, не привітавши майбутнього татуся», — голоси в голові влаштували цілі баталії.

Звільнившись врешті від обіймів та розмов, Лідія підійшла до дальнього ліжка. І нарешті побачила перші зміни. Він так і лежав мовчки, споглядаючи штукатурку на стіні. Але тепер його тіло вже не було натягнутим, як струна. Він дозволив собі трохи розслабитися.

Лідія розгорнула бабусину ковдру, і вона одразу ж вибухнула кольором на фоні білої палати та меблів. Тепер вона однозначно привернула погляди всіх присутніх. Лідія не просто накрила його ковдрою, вона закутала, підтинаючи її з усіх боків.

Роблячи це, вона помітила ще одну деталь: він дивиться туди, де вона вчора сиділа. Від усвідомлення цього серце трохи пришвидшилось. «Він помітив мене», — голос у середині торжествував на радощах.

Не вагаючись ні хвилини, вона дістала свій підручник з фармакології та сіла на стілець. Вона бачила, що він дивиться на неї. Вивчає кожен міліметр. Щоб не зустрітись поглядами, Лідія старано дивилася в підручник, та жодна латинська назва чи формула не залишалися в голові надовго. Вона відчувала на собі його погляд. Він буквально випалював її. А дівчина випалювала поглядом літери на сторінках.

«Та це просто значить, що я змогла до нього достукатися, лише це, нічого більшого. Не вигадуй, Лідіє, того, що не має», — сердитий голос логіки знову її вичитував, як школярку.

На фоні решта хлопців обговорювали якусь історію, іноді сміючись, іноді сперечаючись. Лідія навіть і не намагалася дослухатися до цієї розмови. В її голові був цілий концерт, й зрештою все, чого вона зараз прагнула, це була тиша.

«Потрібно просто встати і піти», — невпинно повторював голос.

Та якась невидима ниточка вже міцно тримала її біля саме цього ліжка. Рятівною стала фраза медсестри, що заглянула в палату:

— Час відвідування вже закінчився.

Лідія одразу ж підвелася і, швидко попрощавшись з іншими, попрямувала до виходу.
Вулиця зустріла її мілким дощем, чи мжичкою, що ніби шмагав по лицю, приводячи до тями. Та вона не поспішала відкривати парасольку, дозволяючи неприємним холодним бризкам торкатися себе. Небо було затягнуте хмарами антрацитового кольору, що від дощу ставали ще темнішими, майже чорними. Перехожі всіляко намагалися сховатися та подолати потрібну відстань якнайшвидше. Лише дівчина йшла не поспішаючи, насолоджуючись свободою, що дарував їй дощ. Кілька машин проїхали занадто близько, притормажуючи на слизькому повороті. Цей звук різанув, повертаючи до реальності.

Прийшовши додому, Лідія прийняла гарячу ванну та заховалася під пухкою ковдрою. Та навіть це не допомогло, холод огортав її, час від часу пробігаючи морозом по шкірі. Її тіло було гаряче, часом аж занадто. Вона заборонила собі думати про воїна, що так і не сказав ні слова. Та це було набагато простіше сказати, ніж зробити. Іноді вона відчувала на собі його погляд, а іноді — той дотик від заледенілої руки, що обпік її.