5.

Він не дивився на неї, скоріше повз неї. Та навіть так, завдяки коротким поглядам, Лідія вже змогла його побачити. Перш за все привертали увагу очі. Вони були пусті, без жодної іскри життя, тьмяні та, незважаючи на це, в них відчувалася глибина.

«Ці очі побачили занадто багато, і слід побаченого залишиться в них назавжди», — вирішила Лідія подумки.

Пів обличчя приховувала густа борода, яку вже давно було час підстригти. Як і каштанові кучері на голові. Скули добряче схудли і сильно випирали на обличчі. Чесно кажучи, він виглядав лячно. Тьмяне світло тільки посилювало ефект. Решта тіла була схована ковдрою. Лише ліва рука трохи виглядала, разом з крапельницею.

Як і в перший раз, він лежав, повернувши голову, та дивився: чи то в білу стіну, чи то у вікно. Погляд застиг, лише вії трохи тріпотіли. Ось і всі ознаки життя. Добре, що апаратура відображала його життєві показники.

Лідії в якийсь момент стало дуже важливо, щоб він побачив її. Спочатку ці дії були продиктовані лише певною звичкою. Вона завжди так робила, щоб не злякати, щоб їх побачили раніше, ніж вона заговорить.

«До військових не можна підходити ззаду», — так її вчив Кирило. Але тепер — вона прагнула бути побаченою.

Навіть собі вона не могла пояснити, чому хоче бути біля цього парубка. Чому для неї це так важливо. Бути тут, у цьому звичайному міському шпиталі, на перетині шляхів між фронтом та тилом. Де постійно удушливо пахне ліками та антисептиком. Щось ледь знайоме було в ньому, і вона вже просто не могла інакше. У неї з’явилося непереборне бажання торкнутися його. І це одночасно лякало і збуджувало інтерес. Та відсутність реакції змушувала нервувати.

Щоб хоч якось відволіктись, Лідія дістала листи з сумки і почала шукати той, що міг допомогти.

«Любий воїне, я тебе не знаю, а ти не знаєш мене…», — врешті-решт Лідія почала читати: «та ми маємо щось спільне — жагу до життя, вільного та щасливого. Я хочу жити у вільній країні, і я знаю, що цього хочеш і ти. І поки я тільки хочу, ти вже робиш все можливе для цього…».

На якусь мить Лідії навіть здалося, що він слухає. Він став трохи частіше кліпати, ніж зазвичай. І цей рух не був просто рефлексом. Вона вже хотіла продовжити, та тут двері в палату відчинилися: Руслан зайшов до палати, спираючись на свою дружину. Оксана виглядала біля нього мініатюрною дівчиною. Та це було лишень на перший погляд. Ця брюнетка з короткою зачіскою була не меншим воїном, ніж її чоловік. Дуже стійка та вимоглива до всіх навкруги. Одразу ж взялася командувати:

— О, привіт, Лідія. А ми тут смаколиків прикупили, ану допоможи.

Лідії не залишалося нічого, як залишити листа на стільці та піти допомогти Оксані. Разом, перш за все, вони посадили Руслана на ліжко. А тоді Оксана почала ходити палатою та роздавати маленькі пакуночки з частуваннями: печивом та цукерками. Дівчина вже намітилася підійти до новенького та навіть завести з ним розмову. Та Лідія делікатно перегородила їй шлях. Це знову сталося чисто рефлекторно. Вона ніби тигриця, охороняла територію.

— Я сама, — сказала вона пошепки.

Оксана ж не особливо цим перейнялася, просто дала ще один пакет Лідії і пішла далі. Вона перекинулася кількома словами з Денисом та перевірила, які ліжка зайняті, в які ні. Така напівпорожня палата була рідким винятком, і, користуючись можливістю, молода пара щось жваво стала обговорювати пошепки.

«Боже, що я творю», — роздумувала Лідія, кладучи пакет на тумбочку. Останнім часом їй було важко пояснити деякі свої дії, всі вони були раптові та необдумані. Як от зараз.
Щоб хоч якось відволіктись, вона сіла і продовжила читати:

«І поки я тільки хочу, ти вже робиш все можливе для цього. Я хотів би, щоб твій шлях був легким та швидким. І щоб ми обов’язково зустрілися. Я чекатиму на Тебе. Сашко Б. 7 клас.»

Вона шукала хоч якоїсь реакції від новенького, але її не було. Важко було навіть сказати, чи він слухає, чи при тямі, чи спить з відкритими очима. Просто тіло, яке поволі піднімалося та опускалося, дихало. Вона спостерігала крадькома за цим єдиним рухом, як зачарована. Їй навіть здалося, що вони почали дихати в унісон. Нове відчуття накрило, викликавши хвилю адреналіну. Ось як цей невідомий боєць на неї діяв.

Та їй було цього замало. Лідії хотілося ще якихось змін. Вона насилу себе стримувала, бо кожен необдуманий рух міг перетворитися в катастрофу та зробити ще гірше.

«Та куди вже гірше», — слова відчаю вже грали набат у голові.

Ніби поправляючи крапельницю, вона всього на секунду доторкнулась його руки. Цей дотик був невагомий, і навряд чи він навіть його відчув. Але Лідія відчула тисячі електричних зарядів, що торкнулися її пальців, і холод. Майже крижаний холод його руки. Машинально вона накрила руку ковдрою. І швидким кроком рушила на пост до медсестри.

— А у вас тут є додаткові ковдри? — вона не питала, скоріше вимагала.

— Ну, взагалі-то, всі пораховані. А що, вирішила залишитися? — вдячна усмішка сяяла на обличчі медсестри.

— Дай сьогодні, я завтра з дому принесу, — вже більш благально попросила Лідія, і голос в середині додав: «Він же там замерзає».

— Добре, я знайду для тебе щось.

— Дякую, та це не для мене, а для новенького, — Лідія якось навіть засоромилася, як говорила.

— А цей… Він що, попросив? Я думала, не говорить взагалі. Його речі всі обгорілі та в крові. Жодного документу не прочитати, — розповідала медсестра, поки вони йшли до кладової. — У нього ще й рідкісна група крові, четверта негативна…

Лідія аж завмерла посеред коридору — бо сама мала саме таку групу крові. Ця новина знову застала її зненацька та вибила землю з-під ніг. Та тепер на вустах буквально відчувався легкий присмак щастя.

«Невже кров до крові може промовляти», — в цей момент вона однозначно не була студенткою медичного коледжу. Лише просто дівчиною, що готова повірити і в таке.
А віра — це все, що вона зараз мала.