4.

А на ранок уже був вівторок. Новий день одразу ж пішов шкереберть. Ввечері Лідія не перевірила будильник та пропустила його дзвінок. І тепер уже запізнювалася на пари. Входити в аудиторію останньою — це однозначно привертати до себе небажану увагу. Та група жила своїм життям: хтось куняв після безсонної ночі, хтось жваво обговорював новини, а хтось просто відверто нудьгував.

Минуло лише дві пари, як знову пролунала тривога, і всі були змуштитися до сховища. Старе підвальне приміщення, що багато років використовували просто як склад. Наспіх поставлені лавки не додавали зручності, лише ще більше перегороджували простір. Приглушене світло та холодна кам’яна підлога — ідеальні декорації, щоб знімати хорор фільм. І це тихеньке дзюрчання води, що іноді доводило до сказу. Саме тому тут завжди було гамірно — просто ніхто не хотів чути цей звук і ще більше розуміти, що знаходиться під землею.

«Ну от, знову  без навчання», — мало того, що зараз усі тинялися без діла, та ще й Лідія зрозуміла, що матеріал знову доведеться надолужувати самостійно.

Дівчата-однокурсниці зібралися невеличкою компанією та жваво обговорювали нові косметичні тренди. За кілька хвилин навіть утворилася міні мейкап студія, де вже тестували новинки. Кожен відволікався, як міг.

Лідія кинула погляд у велике дзеркало, що стояло у підвалі. В ньому відображався мотлох, наспіх заткнутий по кутках підвального приміщення, і — вона. На мить дівчина відчула себе однією з тих великих куп непотребу, що шкода викинути, але й залишити ніде. Вона сьогодні була не в найкращому вигляді та настрої. Нашвидкуруч зібране каштанове волосся мілкими прядками вибивалося з пучка. Очі горіли бурштиновим вогнем — і це скоріше лякало, ніж приваблювало. Таким, що застиг десь глибоко всередині. Ніякої косметики — на це сьогодні просто не було часу.

«І загалом — проста звичайна дівчина, без будь-яких особливостей, які могли б зацікавити протилежну стать», — саме так Лідія бачила своє відображення. Пишні форми, які вона намагалася сховати за оверсайзом. Зручний та практичний одяг, що робив її ще більш невиразною. Настрій зіпсувався остаточно, і Лідія з нетерпінням чекала, коли ж цей день просто закінчиться.

Втративши купу часу на пусті балачки у підвалі, як тільки тривога закінчилася, Лідія рушила до волонтерського центру. Вона потребувала цього для відновлення своєї внутрішньої гармонії. Та навіть тут сьогодні щось не клеїлося. У приміщенні відчувалася атмосфера напруги та збою налагодженої системи. А ще катастрофічно не вистачало місця навіть для простого пересування. Вже були готові заготовки для окопних свічок — причому досить велика партія, а парафіну й досі не було.
Не маючи змоги продовжити роботу, Кирило відпустив людей додому, а сам якраз сперечався з постачальником телефоном, особливо не добираючи висловів: 

— Та це повний триндець! Та щоб тебе грім побив. Ти що, його пішки з Америки несеш? Твою ж наліво. Він мені потрібен негайно! Та щоб тобі не вродило… — сердитий Кирило жбурнув телефон у купу тканини.

Лідія не бачила його за коробками, тому просто пішла на голос. 

— Хай но я до нього доберуся — засуну йому той парафін у дупу — та побіжить сам на позиції замість цих свічок! — колишній військовий продовжував сваритися з уявним ворогом і далі, поки врешті не побачив Лідію. 

— Ну, а тебе хто вже розізлив? — запитав він, понижуючи голос, що щойно гомонів на все приміщення. 

— Мабуть, саме життя, — досить сухо відповіла Лідія й почала шукати коробку з малюнками та листами. Сьогодні і вона потребувала тієї підтримки, якою були наповнені дитячі витвори.

П’ятнадцять хвилин релаксу, під час якого дівчина вдивлялася в ці смішні та наївні доробки юних художників. Жодної симетрії чи правильної перспективи. Невідповідність розмірів — загалом усе, що тільки можна побачити на простих дитячих малюнках. Бабка бореться з дроном, чи воїни, що більше нагадували суперменів із жовто-блакитними плащами. Та скільки в цих малюнках було щирості та підтримки — вони справді надихали й лікували.

Вперше за цілий день вона відчула спокій та якісь додаткові сили. Навіть тиша у приміщенні тепер звучала інакше — з надією.

Лідія швидко дістала з сумки люстерко та блиск для губ. Ще трохи пошукавши, навіть знайшла туш. Зачесала волосся у високий хвіст та заплела косу. 

«Я ж усе ж іду до наших «котиків», треба виглядати відповідно», — запевнила вона своє відображення. Сьогодні їй хотілося, щоб хоч у шпиталі все пройшло добре.
Сховавши косметику, Лідія поклала до сумки й кілька листів, що особливо їй сподобалися. 

— Передавай вітання хлопцям, — гукнув Кирило їй навздогін. 

«Так, ну хоч «партію ліків» сьогодні їм відправлю», — додав він подумки, проводжаючи дівчину поглядом. Навіть просто спостерігати за нею вже було йому приємно та приносило якесь полегшення. А подивитися справді було на що.

Як тільки вона зайшла до шпиталю, чергова медсестра попросила про допомогу: 

— Ой, я сьогодні сама і ледь встигаю. Можеш перевірити кілька крапельниць? 

— Ну звісно. А що, багато нових надійшло? — з обережністю перепитала Лідія.

Сьогодні в коридорі було досить гамірно, як для звичайного дня. Когось готували до переведення, когось виписували, хтось тільки-но прибув. Хто міг — стояв, спираючись на стіни. Але більшість сиділи на стільцях чи інвалідних візках. Через це здавалося, що весь коридор переповнений людьми. На посту розривався телефон. 

— Та ні, в нас останнім часом так постійно, а персоналу не вистачає. Візьми шосту та сьому палати, якщо тобі не важко, — і медсестра вже зникла в імпровізованому натовпі.

Лідія, не гаючи часу, попрямувала до палати. Як завжди, її зустріли бурхливими оваціями. Вона швидко перевірила крапельниці та пообіцяла, що ще повернеться. Вона залишилася тут усього на кілька хвилин.

Сьома палата. Серце пропустило удар. Палата була майже порожня і зустріла Лідію тишею. Денис читав книжку, а новенький так і лежав. Лідії навіть здалося, що він не змінив позицію.