3.

Тиждень пройшов непомітно — у постійних справах та дрібних клопотах. Без вихідних, бо вони також були насичені домашніми справами. Кожного ранку Лідія бігла на пари, зовсім не звертаючи уваги на оточення. За її спиною завжди було чути перешіптування.

— Диви, яка горда, думає, що вона краща за нас, — ніби шипіння змії прозвучали слова Орисі.

Зараз вона навіть була схожа на неї: туго зібраний хвіст та специфічний макіяж очей. Відмінниця й староста курсу. На останньому заліку вона вихвалялася найвищим балом: «Мій рекорд ніхто не поб’є». Але коли побачила результати групи — її темні, майже чорні очі так і кидали блискавки. І, звісно, найбільше дісталося Лідії, що випередила її на пів бала.

— Так, влаштувалася вже в госпіталь, місце собі забезпечила, — так звана подружка Марина полюбляла говорити на дві сторони.

Це було, як надкусити кілька булочок, та жодної не з’їсти. «І смачно, і ніякої шкоди для фігури», — любила повторювати вона. У житті Марина чинила аналогічно. Вона просто не наважувалася сперечатися з Орисею, чекаючи, поки мине буря. Але потай була рада за подругу, що вже точно знала, чого хоче в житті.

— Ну так, хто ж її заміж візьме, — не втримався від свого коментаря одногрупник Стас, але подумки додав: «А я би взяв, прямо тут».

І одразу глянув у дзеркало в холі, щоб поправити ідеальну укладку. Хоч тут і не були його головні «пасовища», та потрібно було тримати імідж.

Останні слова особливо боляче різонули по серцю. І хоч вони ще довго дзвеніли у вухах, дівчина стійко йшла далі повз них. Хижий погляд Стаса ще довго блукав вигинами її фігури.

Ще зі школи Лідія навчилася швидко відмежовувати емоції й не подавати виду. Усі свої почуття вона вдало переключила на зацікавлення лекцією, фокусуючи всю себе на навчанні. Та це коштувало їй титанічних зусиль. 

Старанно вислухавши пари, Лідія знову поспішала — у місце, де вона відпочивала душею, — до волонтерського центру.

Тут панувала зовсім інша атмосфера — дружня, майже родинна. Кожен знав, навіщо сюди приходить, і перш за все намагався допомогти іншим. Тут були ті, хто приходив майже на цілий день — переважно пенсіонери. Та, незважаючи на вік, вони старанно плели сітки чи робили заготовки для окопних свічок. Останні зараз були розкладені всюди, де тільки можна було притулити.

І були ті, хто приходив лише на кілька годин. Лідія була з других. Але в ці кілька годин вона намагалася втиснути максимум: зібрати кілька коробок на фронт, зробити заготовки для інших. До того ж їй подобалося спілкування, яке останнім часом дуже обмежилося. Людей навколо було багато, а от справді поговорити — не з ким.

— Уявляєш, приїхали нові турнікети! — вигукнула Дарина, щойно Лідія переступила поріг.

— Нарешті! Я сподіваюся, САТ? — їй уже не терпілося зазирнути в коробки. 

Вони одразу ж виділялися серед інших: якісніший картон і клейка стрічка іншого кольору.

— Так, це привід для святкування! — мініатюрна шатенка підстрибувала та пританцьовувала, як дівчисько, зовсім не боячись щось зачепити.

— Обов’язково відсвяткуємо чаєм із малиною. Мама передала нам баночку — домашньої.

І подруги одразу ж узялися до комплектування нових наборів першої допомоги, лише іноді відволікаючись на кілька ковтків чаю. Жодних зайвих розмов — лише шарудіння коробок та відгомін тихої молитви на фоні.

— Ну все, я додому, тільки малого із садочка заберу, — Дарина враз стала серйозною. І зараз вона виглядала вже як молода відповідальна мама.

Удвох вони зробили досить вагомий шмат роботи, звільнивши цілий куточок.

— А я ще наріжу тканини для сіток, — відказала Лідія, яка ще не хотіла йти.

— Давай я тобі допоможу, — запропонував Кирило.

Після звільнення з війська він продовжив волонтерити й тепер вправно маневрував на візку між коробками, знаходячи потрібні. Не гаючи часу, він знайшов коробку з тканинами й повіз її прямо до Лідії. Приміщення виглядало справжнім лабіринтом, та він упевнено знаходив шлях — лише коліщатка трохи поскрипували на поворотах.

— А тобі ще не час додому? — здивовано запитала вона.

— Сьогодні за мною приїдуть трохи пізніше, отже, ще маю час. А ти що, поспішаєш?

— Зовсім ні, та й нема до кого поспішати, — всього на мить в очах промайнув сум.

Та бувалий вояк одразу це відмітив помітив. Кирило під’їхав ближче та простягнув руку:

— Повір мені, обов’язково знайдеться той, хто не зможе відвести від тебе погляду. Як я — від моєї Софії.

Його обличчя одразу посвітлішало, ніби всередині нього увімкнули лампочку, що зігріває й світить.

— Та й зараз не до цього, — Лідія взагалі не дуже любила говорити на цю тему — деякі комплекси глибоко засіли в голові.

Вона якраз відрізала новий шматок тканини, коли виникло питання, що відразу ж і злетіло з вуст:

— У шпиталі з’явився новенький. Лікарі кажуть, що загрози життю немає, але він повністю замкнувся в собі.

— На жаль, таке буває найчастіше, — старі спогади відбилися на обличчі Кирила.

Лідія вже пожалкувала, що запитала. Вона навіть відклала ножиці — шмат тканини просто впав додолу. На якийсь момент у приміщенні запала тиша. Але Кирило досить швидко зібрався з думками та сказав:

— Не питай його ні про що. Просто будь поруч. Стань його тінню. І, можливо, з часом він відкриється.

— Дякую за пораду. Я навіть не знаю його імені — і ніхто не знає.

— Але бачу, що він тебе зачепив, не сказавши й слова, — на обличчі Кирила знову грала посмішка.

— Та ні, просто хочеться допомогти, — вона відвела погляд.

Хоча й знала, що з військовими так краще не робити — вони одразу відчувають, коли люди починають щось приховувати. Тому вона зробила вигляд, що піднімає тканину.

«І чому так прискорилося серце?» — це були зовсім нові відчуття для неї, і вона просто не знала, що з цим робити.

Тому одразу почала робити те, що вміла найкраще — сортувати. І неважливо, що саме це було: коробки з медичними дрібничками чи пакети із сухими сумішами. Звук шурхоту давав відчуття безпеки. Кирило ж вирішив більше не провокувати дівчину, зрозумівши, що доторкнувся до чогось дуже особистого. Тому він від’їхав трохи далі й продовжив різати тканину. Довгі смужки швидко лягали на підлогу новими купами.
Кілька днів Лідія намагалася не згадувати того парубка, але ця розмова відкрила всі емоції, що вона прагнула придушити.