2.

— О, дивіться, хлопці, хто прийшов! — вигукнув Андрій, рудий, весь у веснянках. Він перший помітив Лідію.

— Швидко привели себе до ладу, — пожартував Максим. — «Командир» у палаті.

Всі жартома почали прибирати свої тумбочки та розправляти постіль. І якби не пікання апаратури, це могло би навіть зійти за номер хлопців-самітників на відпочинку в не дуже дорогому готелі. Та безліч медичних атрибутів і біло-сіра постіль одразу повертали до реальності.

Лідія зовсім не ображалася на прізвисько, що дали їй військові. Навпаки — потай навіть гордилася ним. Так вона почувалася ще більш «своєю» серед них. На обличчі — тільки посмішка та спокій. І ні краплі жалю в очах. Бо вони одразу ж це відчують.

— А куди це ти зібрався, Максиме, що вже вирішив піти самовільно?

— Та куди тут утечеш на цих двох… — його обидві ноги були повністю загіпсовані, — але, заради тебе, я готовий і рачки повзти.

Рум'янець уже заграв на щоках Лідії, і вона ніжно потріпала темне волосся парубка, зупиняючи його від необдуманих дій. Непомітно також поправила катетер на його руці.

— Ну, а от мені тепер доведеться носити обручку на шиї, — озвався Руслан. 

Це був його перший жарт щодо свого каліцтва поранення. Він втратив руку. Лідія одразу ж це помітила й подумки відзначила:

«Якщо жартує з себе — значить, прийняв».

— Доведеться замовити нову каблучку, спеціально для шиї. Думаю, твоїй Оксані сподобається. Зате не загубиш — буде щось на зразок браслета.

— Ага, ще з трекером – відстежувачем, бажано...

Денис із позивним «Мислитель» лише спостерігав за перебранкою, однією рукою притримуючи книгу. Він ловив залишки денного світла з вікна, повертаючи книгу в різні боки.

— Що, ці бешкетники заважають зосередитися? — запитала Лідія.

— А ти йому краще кілька любовних романів принеси, а то він уже й забув, як виглядає жінка, — пожартував Андрій.Сьогодні він був у доброму гуморі.

 І в цю ж хвилину книжка полетіла в його бік. У кімнаті пролунав звук — приглушений, але все ж сторонній. Лідія неодноразово бачила, як такий гуп може спровокувати реакцію. Вона поглянула у бік новенького. Він лежав тихо, відвернувши голову. Їй здалося, що він спить, та очі були відкриті. Більше ніяких реакцій від нього не було. І це було ще дивніше, бо Лідія очікувала на інше. Хлопці продовжували перекидатися жартами.

— Диви, а влучно влучив, навіть однією рукою. Я так ще не можу, — додав Руслан.

— Ну, то треба тренуватися, ледащо, — огризнувся Денис.

Як тільки перший ажіотаж минув і хлопці заспокоїлися, Лідія почала робити свій, так званий, обхід. Вона допомогла Максиму сісти та заходилася його розпитувати.

— Чула, що тебе переводять?

— Так, підшукали місце ближче до дому, щоб і батьки могли частіше провідувати.

— Бачу, ти тут добре обжився. Тобі допомогти зібрати речі? — запитала вона, киваючи на стіну, що вся була заліплена дитячими малюнками.

— Я можу забрати їх із собою? — з дитячою щирістю запитав амбал під два метри заввишки, із позивним «Малюк».

— Ну, звісно, — Лідія вже почала обережно знімати аркуші паперу та складати їх на купу.

— Он той обов’язково візьми, де лицар знімає голову двоголовому дракону, — Максим не соромлячись указував на ті, що найбільше йому подобалися.

Лідія згадала день, коли Максим тільки-но поступив. Він кілька тижнів говорив лише короткі сухі фрази й увесь час тримав у руці зім’ятий папірець із малюнком. Саме тоді вона прикріпила на стіну кілька перших дитячих «шедеврів». Наступного разу Максим сказав:

— Цей малюнок допоміг мені вижити. Я знав, що на мене чекають.

І відтоді Максим уже не затикався — постійно жартував і підколював побратимів. І просив принести ще малюнків. Згадавши цю історію, Лідія знову кинула швидкий погляд у бік новенького. Її так і тягнуло розглянути його краще, але вона не хотіла витріщатися. Щоб трохи відволіктись, тепер вона сіла до нього спиною й почала питати Дениса про книжку, яку принесла минулого разу. Він мало говорив про себе, але охоче обговорював прочитане.

— Ти знаєш, я ніколи б не повірив, що цю книжку написав військовий льотчик, — зізнався він Лідії. — Я залишу її поки що в себе. Хочу ще раз прочитати.

— «Маленький принц» — чудова книжка, одна з моїх улюблених. Ти можеш залишити її собі, — Лідія одразу знала, як його порадувати.

До того ж у волонтерський хаб часто приносили книжки. Очі Дениса засяяли, і на якийсь час у них зникла пустка.

— Хочеш, я почитаю нові листи від школярів?

— Хлопці, ану тихо! Лідія нам почитає. — І як за командою, у палаті запала тиша.

Її читання для всіх присутніх було ніби поверненням у дитинство, коли мама читає казки перед сном. Хлопці відкрито не визнавали цього, але з нетерпінням чекали саме на такі моменти. Любила їх і сама Лідія.

Сьогодні їй як ніколи хотілося прочитати щось таке, що торкнеться ніжним бальзамом цих зранених сердець. Бо вона добре знала, що вся ця удавана хоробрість — лише ширма, за якою вони ховають свій біль. Але вона дозволяла їм грати, а іноді навіть підігравала. У її сумці завжди було кілька листів — саме на такий випадок. Діставши одного, вона почала виразно читати:

«Дякую тобі, сміливий воїне, що бережеш мій сон. Але я можу спати менше, щоб ти скоріше повернувся додому…»

Читаючи, вона ще кілька разів піднімала очі до ліжка новенького. Її тягло туди наче магнітом. Руслан відслідкував її погляд і пошепки сказав:

— Він як спляча красуня.

— Отже, поцілунок має його розбудити, — так само пошепки відповіла Лідія й зробила те, чого ніхто не очікував, навіть вона сама.

Зовсім не замислюючись про наслідки, вона обережно підійшла так, щоб він її побачив, і нахилилася, ніби поправляючи крапельницю. Аромат ліків став між ними завісою. Суміш кількох препаратів утворювала новий насичений шлейф — хай і не дуже приємний. Та лише бувалі могли це витримати. Трохи оговтавшись, Лідія швидко поцілувала його в чоло. Воно було холодне й неживе, і лише сигнал апарата переконував у зворотному.