1.

— Та щоб їх там заціпило! — вигукнула Лідія, почувши знову сповіщення про тривогу зі свого телефону. 

Це була вже четверта за сьогоднішній день. Не дивно, що дівчина дозволила собі хвилину слабкості. Вигукнувши, вона швидко оглянулась навколо. Ні, це був не страх — вона знала, що перебуває у відносно безпечному місці. Радше не хотіла нікого потурбувати своєю нестриманістю. Вона сиділа в підвальному приміщенні католицького храму, що зараз слугував новим офісом благодійної організації. Перше приміщення знищила прямим влучанням ракета. Слава Богу, ніхто не постраждав — лише гуманітарна допомога, яку вони там збирали та зберігали. Але більше так ризикувати ніхто не наважувався, тому й попросилися до костелу. 

— Та все ж — ми тут лише в гостях, — нагадала вона собі. 

Її голос відбився від кам’яних стін луною, та більше в приміщенні нікого не було. Решта давно розійшлися, а Лідія не зчулася, як залишилася сама. Вона, переглядаючи нові пожертви, навіть не помітила цього. Сьогодні з сусідньої школи принесли коробку з листами та малюнками для військових. Лідія так захопилася, розбираючи їх, що не звернула уваги на те, наскільки вже пізня година. Дівчина взяла телефон до рук і побачила кілька пропущених викликів від мами та час на годиннику. За п’ятнадцять хвилин — комендантська година. 

— Трясця! — вирвалося якось само собою, і дівчина побігла до сходів — лише там був мобільний зв’язок. 

Товсті стіни підземелля глушили сигнал досить добре, ніби створюючи тут зовсім іншу реальність. А тьмяні лампи у вигляді свічок додавали атмосферності іншої епохи. 

— Мам, зі мною все гаразд. Я просто втратила лік часу… Так, так, я знаю, що тривога, я залишуся тут… Не хвилюйся, у нас завжди є що поїсти, — врешті заспокоївши маму, дівчина повернулася до кімнати. 

У ніс ударив знайомий запах, яким був просочений увесь підвал та кам’яні стіни. Настільки масивні, що влітку добре тримали прохолоду. Але зараз, на початку осені, вони дуже довго та погано прогрівалися. Запах вогкості, парафіну та ладану переслідував усіх присутніх. Мабуть, саме тому їсти не хотілося, і Лідія повернулася до своїх справ. Тишу порушував відгомін молитви — чи це лише їй так здавалося. Одягнувши навушники, вона увімкнула запис лекції та почала складати коробки з медикаментами. 

«Тривога тривогою, а лекції ще ніхто не скасовував» — думка, за яку вона трималася останні кілька місяців. Втомлена, вона зрештою просто впала на диван і миттєво заснула. За кілька годин пролунав будильник. Хоча Лідії здалося, що пройшло лише кілька хвилин. Швидко зібравшись, вона вирушила додому. 

«Треба ж хоч переодягнутися перед парами», — переконувала вона себе, мріючи про продовження сну. Ранкові затори вкрали ще кілька дорогоцінних хвилин. Лідія забігла в аудиторію за хвилину до викладача й одразу ж почала шукати вільне місце. Одногрупниця Марина, не чекаючи, поки дівчина сяде, вже заходилася питати пошепки: 

— І де це ти була вчора? Ми в кіно ходили, — і швидко гортала нові фотографії на своєму телефоні, закручуючи світлі локони на пальці. 

Брендові речі та купа прикрас. Завжди ідеальний манікюр. Марина була з тих, що вже кілька років удавали, ніби війни немає. І всіляко берегли ілюзію «нормального життя». Вони просто не звертали уваги на тривоги та насолоджувалися життям повною мірою.

 — Та так, мала справи, — так само пошепки відповіла Лідія, не маючи жодного бажання пояснювати свої вчинки та життєву позицію. 

На тлі одногрупниці вона почувалася справжньою сірою мишкою. Останні роки весь її вільний час був присвячений боротьбі. Кожну вільну хвилину вона ретельно планувала, щоб охопити якнайбільше важливих справ — таких, як акції підтримки полонених чи збори коштів. А щовівторка відвідувала поранених у шпиталі. Це було одночасно практика для її майбутньої професії та розуміння, що вона вже допомагає.

 — Ой, диви, які Стас кумедні гримаси вміє корчити, — і телефон опинився перед самим обличчям Лідії. 

Вона аж поморщила носа, бо картинка не здалася їй смішною: 

— І навіщо він туди заліз? — обурилася Лідія, побачивши фрагмент «Вічного вогню» на фото. 

— Що, знову волонтерила? — зневажливо запитала Марина, зробивши свої світло-блакитні очі ще більшими, ніж вони були. 

У цей момент вона була схожа на якогось персонажа з мультика, в якого за мить просто випадуть очі. А ноги вже почали тупотіти під столом. Почуваючись дискомфортно, Лідії хотілося сказати щось їдке у відповідь, та двері відчинилися, й у кімнату зайшов професор. 

І на кілька годин Лідія зосередила свою увагу на фармацевтиці та наданні первинної допомоги. Точніше — на намаганнях викладача підкорити нову електронну дошку та проектор. Час від часу він переривав лекцію й відволікався на технічні деталі. У цей момент аудиторією прокочувалася хвиля приглушеного сміху. Лідія з жалем спостерігала за такою картиною. «Колись і вона сміялася так само. Тепер здається, це було в іншому житті». 

Дівчина взагалі-то не планувала вступати до медичного коледжу, але світ навколо неї змінився, і вона мусила змінитися також. 

«Так буде правильно», — вирішила Лідія тоді, подаючи документи. Іноді навчання давалося їй важко, але вона жодного разу не пошкодувала про свій вибір. 

А після пар, перехопивши хот-догом на ходу, майбутня медсестра рушила до військового шпиталю. Вона приходила туди, щоб провідати тих, кого ніхто не відвідує. Сьогодні якраз був вівторок. Швидко долаючи відстань, вона все ж зупинилася на кілька хвилин, щоб помилуватися, як опадає барвисте листя на ще зелену траву. Та не встигла вона зайти до приміщення лікарні, як лікар покликав Лідію трохи вбік і почав розмову: 

— У нас тут новий пацієнт. Доставили сьогодні гвинтокрилом. Він стояв похилений, тримаючись однією рукою за одвірок. В очах одразу було видно втому та зневіру.

 «Мабуть, знову взяв дві зміни», — зауважила Лідія про себе. 

Їй знову захотілося вилаятися, але вона стрималася. Останнім часом вона все більше переймала звички тих, з ким постійно спілкувалася. А військові не особливо добирали вирази.