39 розділ

Аля

  — Ну, дякую, Кріс, — Марк був не дуже радий, я б сказала навіть трохи злий, — І як тепер вмовити її підняти обличчя?

  — Не треба вмовляти, — прошепотіла я, і хлопці це почули, — Я все одно не повернусь.

  — Навіть не подивися, що я приніс? — мені було цікаво, але при цьому було соромно, і я ще сильніше притиснулась до Марка, — Ну, якщо так, то ти будеш підіймати цукор соком, а нам з Марком доведеться з'їсти ці тістечка самим.

  Я підняла обличчя, Марк ледве не вмирав зі сміху, а Кріс шукав щось під столом.

  — Ти маніпулятор, — я хотіла сказати це серйозно, але вийшло так, що посмішка сама з'явилася на моєму обличчі.

  — Я не маніпулятор, по тобі видно, що цукор впав. Давай руку, — я протягнула руку, і побачила в другій руці глюкометр.

  — У мене голова не крутиться. Ау... — Кріс притиснув до пальця спиртову серветку, і я забрала руку.

  — Тебе трусить, дивно, що ти цього не відчуваєш.

  — Ще й дуже. Цукор впав майже до нуля. Те, що ти не втратила свідомість це дивно, — Кріс протягнув мені коробку і я взяла одне тістечко.

  — Дякую, — він посміхнувся

  — Аль, коли ти перевіряла чи правильно глюкометр показує рівень цукру?

  — Кілька днів тому. Перед тренуванням, — їхні обличчя одразу змінились.

  Марк притиснув мене ближче, наче боявся, що я зникну, і спитав:

  — Коли ти покинеш їх?

  — Не раніше, ніж пройдуть олімпійські ігри, ти ж знаєш. До них, мене ніхто не відпустить, хіба що буде критична ситуація, і я не зможу виступати.

  — Сьогодні є тренування? — спитав Кріс встаючи з дивану, на якому ми сиділи, і підійшов до столу.

  — Останнє тут, а далі мене буде тренувати тренер збірної. І він вже буде на вашому боці.

  — Тобто? — я взяла пляшку з водою, яку мені дав Кріс, і трохи випила.

  — Всі чотири роки від останніх олімпійських ігор, мене тренував тренер який є тут. За кілька місяців до ігор, він приїжджає, і особисто мене тренує, тоді я починаю нормально їсти. Оскільки ми тренуємось окремо від інших, то він питає чому у мене така мала вага, і змушує мене їсти кілька разів на день, хоча б малими порціями, щоб я набирала вагу. Він не любить, коли фігуристки сидять на жорстоких дієтах, думаючи, що це їм допоможе краще виконувати деякі елементи, хоча це питання тільки часу і компетентності тренера.

  — Ну, він правильно робитиме, тобі потрібно набирати вагу.

  — Так, але за місяць до ігор, мені доведеться припинити ходити в школу, я буду на катку весь день по 5 днів, на вихідних тільки відпочивати.

  — А хто сказав, що ти будеш ходити в школу, після переїзду, — я подивилась на Кріса, — тобі потрібно пропрацювати твої проблеми, інакше приступи будуть повторюватись частіше. Ти будеш на дистанційному, а якщо ти не зможеш відвезти свої роботи особисто, то хтось з нас їх відвезе вчителям.

  Я була рада чути це, тому що мені було важко спілкуватись з людьми, а ровесники цього можуть не зрозуміти. Мені буде краще вчитись у своєму режимі вдома. 

  Продзвенів дзвінок, і повз кабінет пробігли діти.

  *Наче старші класи, а поводяться, як малі діти.*

  — Як почуваєшся? — Кріс подивився мені в очі.

  — Краще, але я не зможу тут бути до сьомого уроку.

  — Відпросишся у класної керівнички?

  — Так.

  Я встала і за мною встали чоловіки. Марк підійшов до мене.

  — Піти з тобою?

  — Напевно. Вона може не відпустити мене.

  Він кивнув, ми вийшли з кабінету і пішли до кабінету моєї класної керівнички. Підійшовши до сходинок, я зупинилась.

  — Аль, все добре? — схвильовано запитав Марк, зважаючи на мій рівень цукру 10 хвилин тому.

  — Я без лінзи й окулярів, — я опустила голову і подивилася в низ.

  Хоча міопія у мене не велика, і тільки на правому оці, але я не можу гарантувати, що зможу спуститися без пригод. Зрозумівши моє занепокоєння, Марк підтримував мене за талію, і прошепотів.

  — Все буде добре, я з тобою, — його слова заспокоювали мене.

  Спустившись на другий поверх, ми пішли до кабінету моєї класної керівнички.

  — Боїшся? — здається Марк помітив страх у моїх очах.

  — Трохи, — чесно зізналась я.

  Чоловік обійняв мене сильніше, але так, щоб це виглядало, просто як дружні обійми. Мене це заспокоїло, але не надовго. З кабінету вийшла вчителька.

  Марк підійшов до неї, і щось пояснював. Інколи їхній погляд повертався до мене. Через кілька хвилин, він підійшов до мене.

  — Можемо їхати. Тільки заберемо твої речі з класу, і мої з лікарні.

  Продзвенів дзвінок.

  — Краще йти, урок вже починається, — Марк кивнув, і ми пішли до мого класу.

  Підійшовши до кабінету, я зупинилася.