33 розділ

Марк

  В кімнату зайшов Кріс.

  — Привіт. Аль, щось сталось? Чому ти плачеш, — ми потиснули руки, і він сів біля сестри.

  — Спина боліла. Вже все добре, — сказала дівчина витираючи сльози, які бігли з її очей кілька хвилин тому, і дивлячись на хлопця, — Привіт.

  — Ти зробив їй укол?

  — Іншого виходу не було. Нерв сильно защемило.

  — Аль, я хотів спитати, у твоєму класі четверо дівчат, хтось з них до хлопців заграє?

  — Чесно, не знаю. Ніколи не помічала. А, що?

  — Я як психолог маю, скласти певну характеристику, кожного хто вчиться в середній і старшій школі. Завтра черга вашого класу, а до вас у мене вже були розмови з іншими дітьми. І дівчата, з 7 класу вирішили помінятися ролями й ставили мені запитання... — Аля перебила його.

  — Чекай, це ж нормально.

  — Якщо це стосується того, про що я з ними розмовляю, то так. Але їхні питання стосувалися безпосередньо мого життя.

  — Чесно, за своїми однокласницями, я такого не помічала, так само як і за дівчатами з сьомого класу, але може бути все, що завгодно. Але у 9 класі можуть бути такі.

  — За 9 клас дякую, а з твоїм завтра розберемось. У тебе фізкультура шостий урок, правильно?

  — Наче, так.

  — Тоді, буду чекати. До речі, Олена Володимирівна кликала обідати.

  — Іду, — дівчина одразу встала з ліжка, і підійшла до дверей. Ми з Крісом, заливалися сміхом, — Щось сталось?

  — Ні. Ти настільки зголодніла, що вже на біль не зважаєш? — Я був стурбований, адже ліки мали подіяти тільки через 30 хвилин, а пройшло максимум хвилин 15

  — Я вже й забула про нього. Та й вже, наче, і не болить.

  — Дивно. Минуло тільки 15 хвилин.

  — Ти точно їй той укол зробив, — Кріс зрозумів про, що я думаю.

  Якщо я справді переплутав ліки, то може бути дуже погано. Шукаючи вже пусту ампулу, я побачив, що Аля вже була злякана.

  — Марк, що буде, якщо це не ті ліки?

  — Аль, заспокойся... Де ж вона? — я ніде не міг знайти ту кляту ампулу. Пройшло вже майже 30 хвилин від уколу, і реакція може зашкодити Алі, нарешті я знайшов ампулу. — Знайшов. Я зробив правильний укол. Просто реакція чомусь швидша. Хоча розчин я робив такий як потрібно.

  — Чекай, Аль, у тебе спина взагалі не болить?

  — Ну, трохи болить. Але вже майже минуло.

  — А коли, ти встала? — Я підійшов до них.

  — Боліла, але тоді біль вже почала минати.

  — Що ж ти нас лякаєш. Я вже думав, якщо зробив не той укол, йти в машину, шукати ще один.

  — Ви мене вже лякаєте. Що сталось?

  — Просто не бери це у свою милу голову. Ходімо їсти, — я поцілував її у маківку.

  Весь час обіду Аля мовчала, тільки інколи відповідала на питання. Звісно, це нікого не здивувало, дівчина була тихенькою.

  Коли Аля пішла в кімнату, я вирішив з нею поговорити. Щось її турбувало, але вона не могла чи не хотіла про це розповісти.

  Я підійшов до її кімнати й постукав. Відповіді я не почув, тому подумав, що Аля заснула. Я вже хотів іти назад, але почув тихе схлипування з кімнати. Привідкривши двері, я побачив, що Аля лежить на ліжку обличчям в подушці, і старається стримувати сльози, але у це погано виходило. Я підійшов до неї, і почав обережно гладити її спину. Вона не поверталась до мене, а ще сильніше, притулилась до подушки.

  — Аль, повернись до мене, будь ласка.

  — Навіщо?

  — Я хочу побачити твоє обличчя, поговорити з тобою...

  — Я... Я не можу повернутись.

  — Чому?

  Аля мовчала кілька хвилин, я весь цей час сидів біля неї й гладив.

  — Я... — її перервав кашель.

  — Аль ляж до мене, якщо ти не хочеш я не буду на тебе дивитись, але тобі буде легше говорити.

  Я чекав кілька хвилин, і вже думав, що дівчина нічого не зробить. Але все ж таки вона лягла до мене обличчям до дверей. Я одразу поклав руки на її голову, і почав перебирати її волосся.

  — Аль, що сталося? Чому ти плачеш?

  — ... Можливо, це приступ, — дівчина не питала, а стверджувала

  — Аль, я знаю коли в тебе приступ, а коли ти плачеш без ускладнень. Якби у тебе був приступ ти б не задихалась.

  — Я була за крок до нього, — знову кашель.

  Вона була права. Кашель це перший симптом таких приступів, які бувають у дівчини. Зараз головне її заспокоїти.

  — Аль, пам'ятаєш, коли ти жила у мене ми часто говорили на різні теми, коли тобі було погано.

  — Пам'ятаю. Я казала тобі все, що мене турбувало. Ти мені був як другий психолог, — я відчув як вона посміхнулась, — Знаєш, Саша мене вислуховував, допомагав як міг, таблетки виписував, і мені ставало легше. Але ще більше мені ставало легше коли я вдруге виговорювалась тобі.

  — У Саші це робота, зазвичай він має більше допомагати.

  — Він мені допомагав. Але коли повторюєш свою проблему вдруге, то вже якось задумуєшся над нею...

  Ми мовчали вже кілька хвилин, і я вирішив перервати незручну тишу, яка повисла у повітрі.

  — Аль, що тебе зараз турбує?

  — Я ж перейду в іншу школу, коли ми переїдемо?

  — Можливо твоя мама напише заяву на дистанційне навчання. Потрібно, щоб ти поговорила з психологом, він вже скаже свої рекомендації. А ти як хочеш?

  — Я тут ходила всі роки, і школа приносила мені тільки біль і приступи. Єдиний хто мені допомагав був Денис, — я стиснув щелепу коли почув його ім'я.

  На цьому тижні, я кілька разів був у школі дівчини, і бачив як Денис цілувався з її однокласницею. Ще й з її найкращою подругою. Я не міг стриматись і запитав.

  — Аль, ти його любиш?

  — Дениса? Не знаю. Я довго думала, що люблю, нічого при цьому не відчуваючи. Хоча мої емоції часто мене обдурюють тому, можливо, я навіть нічого не відчувала до нього. Можливо, це була тільки симпатія. А що? — Дівчина хотіла підняти голову і подивитись на мене, але поклала її назад. Потрібно ще з нею поговорити.

  — Та, так. Просто питаю. Ти так і не відповіла. Ти хочеш вчитись дистанційно чи ходити в школу?