30 розділ

Аліна

  Марк вийшов, а ми сіли на диван.

  — Як ти почуваєшся? — спитала мама.

  — Краще ніж зранку. Мамо, що сталося?

  — Я не думала, що буде так важко, але... Аль тобі потрібно поговорити з твоїм батьком, — почувши це я зіскочила. Сказати, що я була зла – нічого не сказати.

  — Що? Ні, після всього, що він зробив, я його бачити не хочу, не те щоб розмовляти! — я різко закашляла, цей напад був схожий на панічну атаку. Мама і Олександр Дмитрович підбігли до мене.

  — Дихай, глибоко.

  Мене посадили назад. Коли я панічна атака минула, кашель трохи припинився. Випивши води, на деякий час я припинила кашляти.

  — Сонце, послухай, ти не знаєш всієї правди. І я хочу, щоб ти її дізналась...

  — Тобто? Яку правду?

  — Аль, річ у тому, що той кого ти весь час вважала своїм батьком, ним не є, — сказав Олександр Дмитрович.

  — Зачекайте. Тепер я нічого не розумію.

  — Коли тобі був рік, ми прилетіли в Україну. І, коли ми з тобою, і братами їхали додому з лікарні, колесо прокололи, ми всі вийшли, і машина вибухнула. Він... — мамі було важко говорити, тому обійнявши її за плечі Олександр Дмитрович подовжив.

  — Він підлаштував все, щоб викрасти всю родину. Але про одне не подумав, водій який віз вас теж вийшов з машини, як і вас його відкинуло вибуховою хвилею. Коли він повернувся додому все розповів мені, — я не могла у все це повірити.

  — Але якщо він не мій батько, то хто він? І навіщо йому це все?

  — Він твій дядько. Він зробив це все, щоб мені було боляче.

  — Чому? — горло знову боліло, тому я шепотіла.

  — Через заздрість. Спочатку, коли твоя мама була вагітна тобою, я як старший став Капо, а через кілька місяців народилась ти. Він весь час вигадував спосіб нашкодити мені, коли ми переїхали вирішив викрасти вас. Цим він зламав мене на кілька місяців, але потім я взяв себе в руки, і почав вас шукати. Всі ці роки я шукав вас. Одного разу мені це навіть вдалось, але ви тоді переїхали з Маріуполя.

  — А цього разу допоміг Марк, — здогадалась я.

  Двері у будинок відчинились, і за кілька секунд у кімнаті зайшов Марк.

  — Я завжди допомагав вам, — він сів біля мене, — Ти вже все знаєш?

  — Напевно... Але ви, майже, одного віку. Я не повірю, що вас немає дитини.

  — Правильно думаєш. У мене є один син. І ти його, знаєш. Він у цій школі, практику проходить, психологом.

  — Кріс... — Олександр Дмитрович кивнув.

  Ми сиділи, і розмовляли. Я дізналась те про, що раніше могла тільки здогадуватись.

  — Зачекайте, це вже забагато інформації для мене, — сказала я, коли вже не могла це все слухати. Хоча розуміла, що знаю ще не все.

  — Справді. Аль, ти їла сьогодні? — я посміхнулась.

  — Мама завжди залишається мамою. Я Алю хотів вже просити йти їсти.

  — Марк, — я знову захрипла, тому не могла сказати це з тою інтонацією, якою хотіла.

  — Аль, тобі потрібно поїсти, і краще не розмовляй, — я видихнула.

  Зайшовши у кімнату, я підійшла до іншої стіни, щоб ввімкнути світло. Коли я натиснула на вимикач, світло ввімкнулось і одразу погасло. За секунду я почула як щось луснуло, за інерцією, я закрила обличчя руками і закричала. Я сиділа на підлозі, навіть не відчувала болі, коли двері у кімнату відчинились. До мене одразу підбігли.

  — Аль, що сталось? — у цей момент я не розрізняла голоси.

  — Я...я, — я не могла нічого сказати.

  — Зрозуміло. Іди сюди.

  Мене взяли на руки, і віднесли в іншу кімнату. Сюди ще хтось забіг.

  — Аль, що сталось?

  — Схоже, лампа лопнула. Деякі уламки застрягли у руках. Марк, у тебе з собою є пінцет?

  — Має бути. Зараз принесу.

  Через кілька хвилин, двері знову відчинились, і за кілька секунд, я відчула біль. Але, на диво, не сильний.

  — Я принесу перекис, вату і бинти.

  Я відчула, що мене притримують за плечі, а потім я знову спираюсь на когось. Трохи заспокоївшись, я почала розрізняти силуети.

  Олександр Дмитрович присів поруч, і виймав уламки лампи з рук. Двері відчинились.

  *Отже, спираюсь я на Марка.*

  Моя істерика вже остаточно припинилась, і я просто дивилась, як по одному уламки зникають з моїх рук. І тільки інколи я відчувала сльози на щоках, але майже одразу їх стирала міцна, і тепла долоня.

  — Аля? — я б і не почула, що мене кличуть, якби не почула своє ім'я прямо біля вуха.

  — Що? — через сльози і хворе горло я трохи захрипла.

  — Що сталось? — спитав Олександр Дмитрович, коли вже перев'язував одну з моїх рук.

  — Зачекай, не кажи. У тебе є чернетка на столі? — я кивнула, бо горло боліло. — Я зараз принесу.

  Марк встав, і на його місце сіла мама. У другій руці уламків було більше, і вони застрягли глибше, ніж попередні. Це було нестерпно боляче. Марк підійшов до мене і присів, він дав мені ручку, а сам тримав зошит.

  — Напиши, що сталося.

  — "Коли я ввімкнула світло, біля люстри щось розбилось, і я інстинктивно закрилась руками. Але лампу ми нещодавно змінили."

  — Справді, лампа була новою, — підтвердила мама.

  Чоловіки переглянулись, і подивились на нас.

  — Коли я був у кімнаті, на підлозі уламків не було.

  — Вам потрібно переїжджати, терміново, — сказав Олександр Дмитрович. Після цих слів мені стало страшно, але я старалась цього не показувати.

  — Алекс... — голос мами був стурбований.

  — Переїдете до мене, з речами потім розберемось.

  Я удавала, що просто дивлюсь як уламки, по одному, витягують з моєї руки. Залишився один, здається, найбільший.

  — Може бути дуже боляче. І, краще відвернись, — оглянувши мою руку сказав Олександр Дмитрович.

  *Він дуже турботливий, можливо, якби ми з мамою жили з ним, то у мене не було б всіх цих хвороб. Але я ще довго не зможу називати його татом, це дуже важко для мене.*

  Я послухала його, і відвернулась. Через хвилину, я відчула пекельний біль, схоже уламок зайшов дуже глибоко. Коли біль минув, всі почули тільки тихий схлип.