26 розділ

Аліна

  Ми були у Києві, біля лікарні Марка.

  — Навіщо? — Кріс видихнув.

  — Аль, я знаю ваших лікарів. Вони скажуть, що все добре, що ти це переростеш. Тебе потрібно оглянути, і виписати ліки. І потрібно щось робити з твоїм тренером. Так просто він не покине свою роботу. Ходімо.

  Ми вийшли з машини, і пішли у лікарню. Піднявшись на третій поверх, ми підійшли до вже знайомого мені кабінету. Кріс постукав, і після того, як нам дозволили зайти, відкрив мені двері. Я зайшла, і привіталась.

  — Привіт, Назаре.

  — Привіт. Радий тебе чути.Знову нічого не їси?

  — Привіт. Вона їсть, але їхній тренер знущається зі своїх підопічних, — сказав Кріс, і пожав Назару руку.

  — Привіт. Зрозуміло. Аль, ставай на ваги.

  Я стала на ваги, і вони показали цифру 25. Назар підійшов до мене, і записав мою вагу.

  — Ти на тренуваннях так схудла?

  — Так.

  — Я зараз викличу поліцію, і огляну тебе.

  — Його брат працює в міністерстві, і завжди прикриває його.

  — За знущання з дітей, посадять їх обох.

  Весь огляд Кріс не відходив від мене. Я бачила, що він хвилюється. Коли Назар підписував документи, і виписував мені ліки, у кабінет постукали, і зайшли поліцейські. Кріс прошепотів мені.

  — Аль, не кажи нічого. Показуй жестами. Ти потім все зрозумієш.

  Я кивнула. Один з поліцейських почав говорити.

  — Добро дня, що у вас сталося?

  — Доброго дня, знущання з дітей. На одному з катків сусідньої області... — почав розповідати Назар, але його перебили.

  — Вибачте, але ми відповідаємо тільки за Київ.

  — Давайте, я вам все розповім, і тоді ви будете вирішувати, — вони кивнули. Назар все розповів їм, і вони пообіцяли допомогти. Коли вони вийшли я запитала.

  — Думаєте, вони допоможуть.

  — Вони повинні допомогти. Я про це подбаю. Аль, я скину рецепт, на твій номер, зараз напишу, що і як пити. І не ходи на тренування поки, що. Тобі потрібно набирати вагу.

  — Гаразд.

  — Назар, ми вже підемо. Я ще Алю додому завезу.

  — Гаразд, бувайте.

  — Бувай, — сказали ми разом.

  Коли ми під'їжджали до села, було майже 5 годин вечора.

  — Аль, коли твоя мама повертається додому?

  — Зазвичай, о 5 годині, вони виїжджають з роботи.

  — Зрозуміло. Виходить вона біля повороту, так?

  — Так.

  — Зрозуміло. Тоді зачекаємо її.

  — Гаразд. Але, якщо ти думаєш, що я буду їздити на тренування, то ні.

  — Я знаю, що ти не ворог собі. Тому ти не будеш тренуватися, поки не набереш нормальну вагу.

  — Я завжди цього хотіла. Для фігуристок, вага не важлива, головне, щоб фігура була.

  — Коли ти лежала в лікарні, то відмовлялась їсти.

  — З нашим тренером, нам не можна було набирати вагу.

  — Вибач. Я забув.

  — Нічого.

  Минуло вже пів години. Машина якою мама їздить на роботу, вже зупинилась, і звідти вийшла мама. Кріс вийшов і сказав, щоб вона сідала.

  — Привіт.

  — Привіт, Аль. Ти чому ще не вдома? — мама була стурбована

  — Олено Володимирівно, Аля сильно втратила вагу, тому я возив її в лікарню. Аль, ми забули купити тобі ліки.

  — Не хвилюйся, у мене ще залишились, літом ці самі виписували. У них строк придатності до наступного року, наче.

  — Зрозуміло.

  Ми приїхали до будинку. Мама вмовила Кріса хоча б чаю випити, а я пішла робити уроки. Коли я їх майже зробила, мені на плечі, кладуть руки, я повертаюсь і бачу Марка. Я видихаю.

  — Привіт, — кажу я посміхаючись.

  — Привіт. Вибач, що налякав. Ти уроки робиш?

  — Нічого. Так. Я майже дописала.

  Через кілька хвилин, я закінчила, і подивилась на Марка. Він виглядав схвильованим.

  — Аль, скільки ти важиш?

  — 25.

  — Іди сюди.

  Я підійшла до нього. Марк посадив мене на свої коліна, і обійняв.

  — Назар виписав тобі ліки? — спитав він притискаючи мене до себе.

  — Так... — я не хотіла, казати все.

  — Тобі вистачить тих, що в тебе залишились після літа?

  — Ні. Цього разу, курс довший, і потрібно докупити.

  — Скинь мені рецепт, я завтра куплю їх.

  — Марк...

  — Скидай зараз.

  У мене не було вибору, і я скинула рецепт йому.

  — А тепер бери ліки, і ходімо їсти.

  Я зробила все, як він сказав. Коли ми вийшли на кухню, там сидів Кріс.

  — Мама вміє вмовляти, — сказала я посміхаючись.

  — Так. Олені Володимирівні, не можливо відмовити.

  Ми повечеряли, і ще сиділи кілька годин.

  — Я вже піду. Тому що скоро засну.

  — Я скоро прийду, — прошепотів Марк.

  Я пішла в кімнату, склала портфель на завтра, і сходила в душ. Коли я йшла назад у кімнату, побажала всім гарної ночі, і пішла спати. Я вже спала, коли Марк, прийшов. 

  Він пригорнув мене до себе, і щось прошепотів. Я нічого не зрозуміла, і одразу заснула.