24 розділ

Аліна

  На кухню зайшли мама з Марком.

  — Доброго вечора, — привітався Кріс з моєю мамою.

  — Доброго вечора, Кріс. Привіт, Аль.

  — Привіт.

  — ... — мама була шокована. — Аль, я не можу повірити, — вона обійняла мене, а я її.

  — Доведеться повірити. Я сподіваюсь, що Аля тапер завжди буде так посміхатись. — сказав Кріс, і відволікся на повідомлення, яке щойно прийшло, а потім звернувся до нас. — Вибачте, мені потрібно вже йти.

  — Звісно, дякую, що допомогли Алі.

  — Немає за, що. Аль чекаю на тебе в понеділок. Бувай

  — Гаразд. До побачення.

  Кріс вийшов з будинку, і поїхав. А мама звернулась до мене.

  — Аль, ти вже обідала?

  — Ні. Я не хочу їсти, — я подивилась на годинник, і сумним голосом сказала, — мені час на тренування, я піду збиратись.

  — Давай я тебе відвезу, — запропонував Марк.

  — Ні. Не потрібно. Нас з однокласницею завозить її дідусь. Назад ми їдемо самі.

  — Аль, напиши мені, коли тренування закінчаться. Я вас заберу. Все-таки вже буде темно.

  — Гаразд.

  Я пішла в кімнату. Переодягнулась, взяла форму і ковзани, і вийшла з дому. Коли я дійшла до дороги, моя однокласниця з дідусем. Я привіталась з ним, і сіла, на заднє сидіння біля подруги. 6 годин тренувань замість 5. І все це через те, що одна фігуристка набрала 1 кілограм, і це не вплинуло на її фігуру. Наш тренер точно тиран. Я досі пам'ятаю, як він знущався з мене, тому що я набрала 10 кілограмів в лікарні. Цілий місяць він змушував мене тренуватись цілими днями. Я приходила о 7 ранку, і їхала додому на годину пізніше ніж інші дівчата.

  Ми з Дашою переодягнулись, і вже мали виходити з катка, коли мені написав Марк. Я перепросила, і відповіла на повідомлення. Ніхто не знав, що я вже розмовляю.

  "— Так, Марку. Щось сталося?"

  "— Сталося те, що якби ти зараз не відповіла, я б телефонував у поліцію. Де ти з подругою зараз?"

  "— Ми вже виходимо."

  "— Гаразд, тоді я чекаю вас на стоянці. І тільки спробуйте пройти повз."

  "— Гаразд, ми зараз прийдемо."

  Я заховала телефон, і звернулась до Даші.

  — "Дашо, ти не проти, якщо нас підвезе одна людина."

  — Я ж думаю, ти знаєш цю людину?

  — "Так, він мені щойно писав."

  — Гаразд, ходімо.

  Ми підійшли до стоянки, де я одразу впізнала машину Марка, і повела Дашу до неї. Коли ми підходили чоловік вийшов з машини.

  — Аль, я вже почав хвилюватись. Як тренування?

  — "Не дуже. Я потім все розповім," — показала я жестами.

  — Гаразд. Це твоя подруга? — я кивнула.

  — Доброго вечора. Я Даша. Приємно познайомитись.

  — Доброго вечора. Марк. Взаємно. Сідайте в машину, я відвезу вас.

  Ми сіли в машину. Всю дорогу Даша хотіла якось заговорити з Марком. Але він лише коротко відповідав на запитання, і просив не відволікати його від дороги. Коли ми були на в'їзді до села Даша сказала:

  — Ви можете зупинитись на зупинці, біля повороту, до дому Алі. Там мене чекає дідусь.

  — Гаразд, — ми зупинились, Даша вийшла, і сіла в іншу машину, а ми повернули до мого дому, — А вона любить поговорити.

  — І не кажи. Але попри це ми дружимо з третього класу.

  — З третього? Ви ж переїхали коли ти була у 2.

  — Так. Але ми не одразу подружились. Наче трохи сварились. Але потім, щось сталось, і ми почали більше спілкуватись.

  — Зрозуміло. До речі, чому вас затримали?

  — Одна дівчина набрала у вазі 1 кілограм, і нам на годину продовжили заняття.

  — У вас не тренер, а тиран. Зачекай, ти ж в лікарні набрала 10.

  — Так. Але тоді відпрацьовувала тільки я.

  — Як?

  — Я місяць була на катку, з ранку до вечора. І приїжджала додому, так як сьогодні.

  — Ви писали заяву на цього тренера?

  — Так. Але в нього є зв'язки в поліції. А нам від цього тільки гірше.

  — Ненавиджу таких людей. А скільки ти зараз важиш? Просто, коли я тебе підіймав у вересні, ти була навіть легша, ніж у липні.

  — Я не знаю. Коли ми важимось перед тренуваннями, я не дивлюсь на цифру. Просто не хочу.

  — Зрозуміло.

  Ми вже під'їхали до будинку, і просто розмовляли в машині. Після питання про вагу ми вийшли, і зайшли у будинок. Там нас зустріла мама.

  — Привіт, Аль. Вас знову затримали, — мамі не менше за мене це не подобалось, — будеш вечеряти?

  — Ні. Я так втомилась, що хочу тільки спати. Я завтра поїм. Обіцяю.

  — Гаразд, — вона сумно посміхнулась.

  Я пішла в кімнату, взяла речі, і сходила в душ. Коли я повернулась в кімнату, Марк ще розмовляв з мамою, тому його ще не було. Він прийшов, коли я вже засинала. Він ліг біля мене, і обійняв.

  — Добраніч, зайчик.

  — Добраніч.

  Після цих слів, я одразу заснула...