23 розділ

Марк

  Аля спочатку злякалася, а потім повністю розслабилась і піддалась мені. Така мила, ніжна, невинна. Як би я не хотів продовжити цей момент, мені це було не під силу. Дівчина обережно відсторонилась від мене.

  — Марк, навіщо?.. — вона здивувалась, і подивилась на мене.

  — Саме для цього, у тебе прекрасний голос.

  — Дякую, — я пригорнув її до себе, і поцілував у маківку.

  До школи щойно приїхав Кріс, і підійшов до нас. Він подивився на Алю, а потім на мене. Я тільки кивнув, і прошептав на вухо дівчині.

  — Я сьогодні поїду в місто, і куплю тобі ліки. Іди зараз з Крісом.

  Аля відійшла від мене, і кивнула. Вона обернулась, і побачивши Кріса посміхнулась.

  — Я піду, Кріс, зателефонуєш мені коли ви закінчите, я заберу Алю.

  — Гаразд.

  Я пішов у лікарню, а Кріс з Алею — в школу.

Аліна

  Ми зайшли в кабінет Кріса, і сіли на свої місця.

  — Я сподіваюсь, що план Марка спрацював.

  — Так, — я посміхнулась.

  — У тебе красивий голос.

  — Дякую, — я трохи почервоніла.

  — Ну, що ти соромишся? Я кажу правду... Так, а тепер до справи. Аль, за цей час, що я з тобою працюю, я зрозумів, що у твоїх хвороб, є одна причина.

  — Батько.

  — Так. І спираючись на це, я хочу дізнатися більше. Він же кілька років не з'являвся у твоєму з мамою житті, до того що сталось місяць тому?

  — Так.

  — Ти пам'ятаєш після чого він зник? І коли?

  — У 2017 наче, у червні ми мали їхати до брата на присягу. Він тоді напився, прийшов коли було вже темно, і почав бити маму. Я хотіла забрати його від неї, але він мене відштовхнув. Далі я не пам'ятаю, що було, але він прийшов ще раз пізніше, щось забрав, і пішов. Зранку ми з мамою поїхали в Київ, а звідти в інше місто. Коли ми приїхали через кілька днів, то в будинку був безлад, ми тоді подумали, що він досі там, але на щастя ми помилялись. Після того ми поміняли замки на дверях, про всяк випадок, якщо в нього залишились ключі, — все це я розповідала на диво спокійно. Хоча коли згадувала це, то завжди плакала.

  — Він більше не приходив?

  — Ні. Ми про нього навіть не згадували. У мене були приступи істерики, і панічні атаки, коли хтось нагадував мені про ті випадки.

  — Згадували однокласники, — я кивнула. — Аль, я розумію, що тобі важко це згадувати, але ти пам'ятаєш, що було до того випадку? Що він робив, коли випивав?

  — Все те саме. Але після аварії я втратила пам'ять, напевно, тому я пам'ятаю тільки поверхнево. А цей випадок, застряг у мене в голові.

  — Ти через це злякалась мене в день нашого знайомства.

  — Так. Чоловіків, я завжди боялась. А коли хтось з них торкався до мене, було ще гірше. Я завжди думала, що мене зараз вдарять...

  — Зрозуміло. Аль, питання може здатися тобі не звичне, але... ти боїшся своїх братів?

  — Ні. Я знаю, що вони ніколи не зроблять мені нічого поганого. Я так само не боюсь ні Марка, ні тебе. Я довіряю всім вам. — Кріс посміхнувся. Здається, йому важливо, щоб я не боялась його.

 — Дякую за довіру. Друзів Марка ти теж не боїшся? Ти ж їх знаєш?

  — Знаю. І, не боюсь, майже. Марк запевнив мене, що вони бажають мені тільки добра. Але все одно, я їх трохи боюсь, — я посміхнулась, згадуючи один день коли я була в лікарні.

  — Дивлячись на твою посмішку, і знаючи хлопців, то можу запевнити, що тобі було весело, коли ти жила з Марком.

  — Так. Особливо коли я захворіла.

  Ми знову розмовляли цілий день. Мені наче стало легше, і я, наче, відпустила цей біль. Але страх все одно залишиться.

  Коли уроки закінчились, ми вийшли зі школи.

  — Зачекай хвилинку. Ми заговорились, і я забув зателефонувати Марку, — він набрав номер Марка, — Дивно поза зоною. Ходімо, покажеш де ти живеш, я тебе відвезу. Марк пізніше приїде.

  — Гаразд.

  Ми сіли в машину, і Кріс майже одразу запитав.

  — Аль, що ти ще хочеш спитати? — я трохи завагалась. — Не бійся. Я допоможу чим зможу. Тут прямо по дорозі?

  — Так. По центральній, майже до в'їзду в село. Я скажу коли повертати.

  — Щодо питання. Ти не відповіла.

  — Ти ж знаєш про мої хвороби.

  — Якщо ти про психологічні, то я навіть бачу, як вони проявляються. А що сталось?

  — Просто, одна з них пов'язана з моєю прив'язаністю до деяких людей. Я не можу зрозуміти, що я відчуваю, і чи це справжні почуття.

  — Здається, я розумію. Це пов'язано з твоїм хлопцем.

  — Так. За літо я зрозуміла, що це звичайна симпатія. І...

  — І ти не знаєш, як йому це сказати. До речі ми вже хвилин 5 стоїмо майже біля в'їзду.

  — Я не помітила. Далі праворуч, потім знову праворуч, і одразу ліворуч. До низу, і знову ліворуч. Щодо хлопця... Ти правий.

  — Скаже йому правду. Ви відноситесь один до одного як друзі. Я думаю він зрозуміє.

  — Гаразд. Дякую.

  — Тут зупинятись?

  — Так. Може вип'єш чаю.

  — Якщо ти не проти.

  — Ні, — я відкрила будинок, і ми зайшли, — Я зазвичай люблю бути сама, але останнім часом не дуже хочеться, бути самій. Тобі з цукром?

  — Ні. У мого батька діабет, і в мене є загроза з дитинства, тому мені краще утриматись від солодкого.

  — Я розумію. У самої він з дитинства.

  Оскільки сьогодні п'ятниця, я вирішила зробити уроки у неділю. Тому ми з Крісом, ще поговорили, поки не почули, що двері відчиняються. За кілька секунд, у кухню зайшли мама з Марком...