21 розділ

Аліна

  Я побачила свою маму, і Марка. А він, що тут робить?

  — Аль, все добре. Це був просто сон.

  Це сказала мама, і міцно обійняла мене. Я обійняла її у відповідь. На щастя, цього разу до атаки не дійшло. Коли я повністю заспокоїлась, почала засинати.

  — Аль, давай я вже спати піду, а ви лягайте.

  Я обійняла маму сильніше.

  — "Не йди, будь ласка."

  — Аль, зайчик, — почав Марк, — я буду з тобою. Ти не будеш сама.

  Після його слів я заспокоїлась, і трохи розслабила руку. Мама цим скористалась, і поклала мою голову на подушку.

  — Я вже піду. Добраніч.

  — Добраніч.

  Марк ліг біля мене, і поклав мою голову собі на груди.

  — "Марк, як ти тут опинився?"

  — Приїхав.

  — "Навіщо?"

  — Пів ночі я не міг заснути, щось мені не давало. І тут я подумав про тебе, ну й подумав, що з тобою, щось сталося. На свій страх і ризик, я зателефонував твоїй мамі, а вона вже сказала, що тобі сниться жах. Я згадав, коли тобі востаннє він снився, тобі було важко прокинутись. Я одразу сів в машину, і приїхав сюди.

  — "Зрозуміло."

  — А зараз, спати.

  — "Добраніч."

  — Добраніч.

  Я знову заснула.

  Прокинулась я вже зранку, знову від будильника.

  *Дивно, ми з Марком заснули разом. Хоча, можливо він вже поїхав.*

  Я вимкнула будильник, і вийшла з кімнати. Зайшовши в кухню, я побачила свою маму і Марка.

  — "Доброго ранку."

  — Доброго ранку, — сказали вони разом.

  — Ти як почуваєшся, — спитала мама.

  — "Нормально. Я прийду через кілька хвилин."

  У ванній я була 10 хвилин. Коли я поснідала, і зібралася йти в школу, Марк мене зупинив.

  — Аль, давай я відвезу твою маму на роботу, а потім тебе в школу.

  — Марку...

  — Олено Володимирівно, вам на роботу їхати 30 хвилин, і ще чекати машину, зоб поїхати. Я відвезу вас і відмови я не приймаю.

  Мама якось дивно подивилась на чоловіка, але погодилась. Ми вже їхали до школи, і спитала.

  — "А чому ти вирішив відвезти нас?"

  — З твоєю мамою мені потрібно було поговорити. І мені потрібно у вашу лікарню, а я знаю лише те, що вона біля школи, тому тут ти мій провідник. Наскільки я пам'ятаю, то їхати прямо.

  — "Так, нікуди не звертати, і біля центру до верху. Тільки там дорога не дуже гарна."

  — Нічого, виїдемо. Ось тут до верху, так?

  — "Так," — ми зупинилися між школою і лікарнею.

  — Дякую. Тобі холодно не буде. Мені, здається, ти дуже легко одягнулася.

  — "Ні, мені не холодно."

  — Якщо стане холодно, то напиши, я тут цілий день буду. А в машині є куртка.

  — "Гаразд. Дякую."

  Я обійняла Марка. Не знаю чому, але мені хотілося його обійняти. Він обійняв мене взаємно. Я обережно відсторонилася, і посміхнувшись пішла в школу.

  На дворі справді були трохи холодно, але я сподіваюся, що в школі буде тепло. Біля входу в школу мене наздогнав Кріс.

  — Привіт. Ти як почуваєшся?

  — "Привіт. Наче нормально."

  — Аль, тобі не холодно?

  — "Ні," — Я сказала правду, адже коли ми зайшли в школу стало тепліше.

  Нам виміряли температуру, і ми пішли далі.

  — Аль, наскільки я знаю, у тебе звільнення від фізкультури.

  — "Так, але у нас вчителька вимагає, щоб я була на кожному уроці, інколи навіть каже, щоб я виконувала вправи, і грала як інші діти. Хоча мені це протипоказано."

  — Гаразд, я скажу вчителеві. Приходь до мене коли буде дзвінок на урок. Якщо хочеш, то приходь перед ним, на перерві.

  — "Дякую. Я прийду."

  — Я чекатиму тебе.

  Ми розійшлися на першому поверсі. Кріс пішов до свого кабінету, а я у свій клас. Я пройшла і сіла за свою парту...

  Так минуло кілька тижнів. Марк вже не їздив до нас, але писав мені. Прокинувшись зранку, я почувалася не дуже добре, про це я одразу сказала мамі, вона теж захворіла, тому була вдома вже тиждень. Ми поїхали в район, і лікарню і зробили тест, і він виявився позитивним. У нас виявили ковід.

  Я була не дуже рада, адже від походів до психолога мені справді ставало краще. Кріс сказав, що вже напевно знає, що потрібно зробити, щоб я знову заговорила, але мені він не каже. Інші мої хвороби рідше проявляються, і я майже забула про них.

  З однокласниками, я так і не спілкуюсь нормально. Вони так і знущаються з мене. Але я це вже майже не сприймаю.

  Щодо будинку, мама ще не їздила в те містечко, каже, що коли одужає поїде. Я не хочу їхати з нею. У мене уроки, і мені краще побути вдома...

  Хворіли ми кілька тижнів. На щастя, у нас була легка форма. Марк кілька разів хотів приїхати, але я його відмовляла. Коли він зрозумів, що я не дам йому приїхати, але не хочу, щоб він теж захворів, він почав телефонувати мамі. Коли і це не вийшло, то чоловік почав писати, і телефонувати мені і мамі кожного дня...

  І ось, сьогодні я знову йду в школу. Мама поїхала дивитись будинки. В школі ніхто не знає, що скоро я поїду, і це добре.

  Продзвенів дзвінок на перерву. Далі мала бути фізкультура, і я збиралася йти до Кріса. Цього разу однокласники мене так дістали, що я вибігла навіть зі школи, і побігла на своє секретне місце, про яке знав тільки Денис. Коли я бігла, навіть не помітила, що пробігла його і Кріса. Я це зрозуміла, коли біля озера, на моє плече хтось поклав руку. Я обернулася і побачила...