20 розділ

Аліна

  Минуло майже 2 місяці. Зараз середина жовтня, і сьогодні з моїх грудей знімають пов'язку. Ребра зрослись, ран майже немає, є тільки рубці від тих які були після аварії в 9 років.

  Протягом цих місяців, я весь час була з Марком, але досі не розумію, що я до нього відчуваю. Кожного дня він робив мені уколи, і обробляв рани.

  Завтра я йду в школу. Так не хочеться. З моїми хворобами мені взагалі потрібно вчитись на домашньому. Але через те, що це село, тут правила інші. Їм байдуже хвора дитина чи ні, їй потрібно ходити в школу, інакше оцінки будуть погані, або їх взагалі не буде.

  Марк щойно привіз мене додому, і поїхав. Йому потрібно на роботу. Я зробила уроки на завтра, і сходила в душ. За вечерею я сказала мамі, що від завтра в мене знову починаються тренування. Я, як і раніше сиділа на дієті, це нікому не подобалось, але набирати кілограми мені не можна. Я не хочу знову страждати. Повечерявши, я сходила в душ, і лягла спати.

  Зранку, я прокинулась від будильника. В будні мій ранок завжди починався з склянки води. Далі я сходила в душ, почистила зуби, нанесла тональний крем, і почала одягатись паралельно снідаючи.

  По дорозі в школу, я зустріла Дениса. Ми разом пішли в школу. Всю дорогу я думала, як сказати йому, що я його не люблю, і тут я наважилась.

  — "Денис, нам потрібно поговорити."

  — Аліна, давай після уроків поговоримо, в мене зараз світова література, а ти знаєш хто в нас її веде.

  — "Так. Я пам'ятаю."

  Я зайшла в клас, і одразу на мене накинулись однокласники.

  — А от і наша стукачка прийшла, — я подивилась на того однокласника, а він говорив далі. — Що ти дивишся? Ти думала, що ми не дізнаємось, що літом ти лежала в київській лікарні, що після 1 вересня, ти розказала своїй мамі, що ми тебе засміяли. А ти скажи нам, що тут такого? Тобі потрібно ходити до психолога, це ж принизливо... — Я вже ледве стримувала сльози, але останні його слова, добили мене. — А знаєш, ми хотіли зробити те саме, що і твій батько, але він зробив це першим. Та ми тільки раді. Ми хоча б були без тебе.

  Я не витримала і вибігла з класу. У дверях я врізалась у незнайомого мені чоловіка.

  — Ти куди так біжиш?

  — Це ж та з ким ви маєте розмовляти, — відповів той самий однокласник.

  — Я б на твому місці помовчав. Я чув все, що ти сказав, і цього більш ніж достатньо, щоб викликати поліцію.

  — І, що вони мені зроблять?

  — Місцеві нічого. А от ті яких викличу я, зроблять все, що потрібно. І відповідати будеш не тільки ти, а ще й всі, хто просто стояв і мовчки підтримував його. Ти Аліна правильно? — звернувся він вже до мене. Я кивнула. — Бери свої речі, і ходімо зі мною.

  Я взяла свій портфель, і вийшла з класу за цим чоловіком. Як я зрозуміла, ми йдемо до його кабінету. В коридорі я зустріла одну зі своїх однокласниць, і подругу, вже єдину подругу.

  — Доброго дня, — привіталася вона з чоловіком. І звернулася до мене, — Привіт. Аль, що сталося? Вони знову тебе діставали?

  — Зачекай. Ви подруги? — ми двоє кивнули. — Даша, скажеш вчителям, що я забрав Аліну, і сьогодні вона на уроки не піде. Я потім сам скажу їм.

  — Звісно, скажу.

  — Дякую. Ходімо, — ми підійшли до кабінету, — Проходь.

  Я зайшла в кабінет, і відчула, який він затишний. Наче у свій дім зайшла.

  — Сідай на диван, — сказав чоловік, і підійшов до свого столу, — Так. Мене звати Кріс Джонсон, можна просто Кріс, а ти Аліна, так.

  Я кивнула. Кріс підійшов до мене, і дав мені блокнот і ручку. Після цього він сів навпроти мене в крісло.

  — Я буду ставити питання, а ти пиши відповідь. Якщо хочеш відповіді "так" і "ні" можеш хитати головою. До тебе можна звертатись Аля? — я кивнула. — Гаразд. Тоді продовжимо. Як довго ти не розмовляєш?..

  Ми розмовляли з Крісом весь час коли були уроки. Після сьомого уроку він мене відпустив.

  — Так, на сьогодні все. Я тобі випишу деякі ліки. Тільки можеш написати назви тих ліків, які ти п'єш.

  — "Я можу показати. Вони завжди зі мною."

  — Так буде навіть краще.

  Я дістала з портфеля свої ліки, і віддала їх Крісу.

  — "А, які ліки мені потрібно буде пити?"

  — Заспокійливе, і вітаміни.

  Він написав назви ліків, і віддав аркуш мені.

  — Пий їх кожного дня. Заспокійливе тричі на добу, а вітаміни один раз в день. І завтра я заберу тебе на один чи два уроки.

  — "Гаразд."

  — Аль, я розумію, ти не віриш в те, що колись зможеш відпустити всі образи, і знову заговорити. Але обіцяю, я допоможу тобі.

  — "Дякую. А можна питання?"

  — Так.

  — "Коли я була в Києві то ходила до психолога один раз в тиждень, а до вас потрібно кожного дня."

  — Аль, розумієш, якщо той психолог сказав тобі ходити до нього один раз в тиждень, то, напевно, в тебе тоді був легший стан. І не було збудників панічних атак, і істерик. А тут ти кожного дня, бачиш однокласників які тебе ненавидять. Тому, я б хотів, щоб ти ходила до мене кожного дня.

  — "Зрозуміло."

  — Не засмучуйся. Можливо, коли твій стан буде кращим, то будемо розмовляти один раз в тиждень. Можна до тебе одне питання?

  — "Так."

  — Ти зараз додому?

  — "Ні. Я сьогодні чергую. Тому зараз іду в клас."

  Я вже хотіла виходити, коли Кріс підійшов до мене.

  — Аль, якщо однокласники знову будуть тебе задирати, то приходь до мене.

  — "Гаразд..."

  — Щось сталось? Я ж бачу, що ти хочеш щось спитати.

  — "Можна вас обійняти?"

  — Звісно.

  Я обійняла Кріса, а він мене у відповідь, і знову, стало так легко так, як було з Марком. Наче я знаю цю людину все життя.

  — І, Аль, давай на "ти", — я кивнула.

  Коли я домила підлогу в класі, я занесла ключ і вийшла зі школи.

  Зробивши уроки, я стала готувати вечерю. Коли мама прийшла додому вона допомогла мені. Повечерявши, і по черзі сходивши в душ, ми розійшлись по кімнатах.