19 розділ

Аліна
Зранку я прокинулась через болі в грудях. Я навіть не помітила, як почала стогнати через біль. Я почула, як двері відчинились, і через кілька секунд голос Марка.
— Аль, в грудях болить? — я кивнула. — Зачекай, я зараз.
Схоже Марк вийшов з кімнати, але через кілька хвилин знову зайшов. Потім взяв мою руку, протер її.
— Зараз може бути трохи боляче, — мені вже було байдуже. Я відчула як руку прокололи, і через кілька хвилин біль минув. Марк подав мені окуляри, — Аль, я тобі допоможу сісти, і зняти футболку, потрібно намастити синці маззю, щоб вони минули, і обробити рани. Потім поснідаєш.
— "Гаразд. А... Мама пішла на роботу?" — запитала я, хоча знала відповідь на це питання.
— Так.
Марк зробив все, що потрібно, і відніс мене на кухню, і допоміг мені поїсти. Звісно, мені це не дуже подобалось, але нічого змінити я не могла.
Цілий день ми з Марком провели разом, як тоді коли я жила в нього. І тут я замислилась над питанням, і вирішила задати його чоловіку.
— "Марк, а де Майло?"
— Майло я відвіз до друзів, він їх знає і любить.
— "Зрозуміло."
— Тобі так цікаво було дізнатись про нього?
— "Так, він мені сподобався."
— Ти йому теж сподобалась.
Я посміхнулась. Ми почули, як двері відчиняються, я знову здригнулась.
  *Коли це вже закінчиться?*
Марк мене обійняв і поцілував у маківку.
— Все добре. Я з тобою. Тобі ніхто нічого не зробить, не посміє.
Ми пішли подивитися хто це був. В будинок зайшла мама.
— Привіт.
— "Привіт"
— Доброго дня.
— Аль, сядьмо.
— "Мам, щось сталося?"
— Майже. Словом ми переїжджаємо.
— "Правда. Ми їдемо додому?"
— Ні. Аль, та компанія, у якій я працювала, працює не на Україну. І я звільнилася з неї, ще тоді коли ми переїхали. Я тільки тоді дізналася, на кого вони працюють, і чому у 2014 ми це все пережили, я звільнилась. І весь це час я працювала на місцевій роботі.
Я підійшла, і обійняла маму.
— "Я розумію, чому ти раніше не сказала. Але чому ми не можемо їхати додому?"
— Пам'ятаєш Богдана Степановича? — я кивнула. — Я до нього телефонувала, він сказав, що там щось готується. Більш за все буде новий наступ. І просять жителів евакуюватися. Аль, я теж дуже хочу повернутись, але безглуздо їхати туди, де скоро може бути небезпечно.
— "Ну, так. Але куди ми переїдемо, і чому. Я дуже хочу поїхати звідси, просто цікаво."
— Ту роботу де я зараз працюю, теж закривають. І я вже шукаю інший будинок. Тільки цікаво, куди ти більше хочеш? Вінницька область чи Київська?
Я положила голову на мамине плече.
— "Давай Київська."
— У мене, є одне містечко, на думці. Я знайду там будинок, і поїду подивлюсь, і ми вирішимо купувати його чи ні.
— "Гаразд."
— А ти як? Слухалась?
— "Мені здається, що це потрібно питати в Марка. Я думаю він краще бачив мою поведінку," — ми подивились на чоловіка, який весь час сидів навпроти, і дивився на нас посміхаючись.
— Марку?
— Що?
— Аля слухалась тебе?
— Так, — він посміхнувся до мене, а я, здається, почервоніла.
— До речі, Аль мені телефонувала твоя класна керівничка, і сказала, що вчора ти пішла зі школи ледь не в істериці. Тебе знову діставали однокласники?
— "Так. І цього разу винна вона."
— Тобто?
— "Вона при всіх сказала, що мені потрібно ходити до нового шкільного психолога. Всі почали сміятись..."
Мене знову почала накривати панічна атака. До мене підходить Марк.
— Через це в тебе вчора була істерика, і ти заснула? — я кивнула, і відчула як мою шкіру знову, щось проколює.
  *Коли він встиг відійти?* – останнє, що подумала я і почала засинати.
Марк
Я відніс Алю в кімнату, вкривши її ковдрою, я повернувся на кухню. Там сиділа Олена Володимирівна.
— Марку, вибач, в тебе і так багато роботи...
— Олено Володимирівно, була б моя воля, я б доглядав за Алею все життя. Це мені не причиняє проблем. До речі щодо того, що ви будете купувати будинок, я перевірю ту людину.
— Марку... — я її перебив.
— Навіть, якщо ви не скажете в кого будете купувати, я ж все одно дізнаюсь. Ви ж мене знаєте.
— Знаю. Марку, Алі потрібно робити уколи?
— Так. Знеболювальне, а вам навіщо?
— У мене завтра вихідний. Піду в школу, розберусь, чому вчителька при всьому класі каже, що моїй дитині потрібно ходити до психолога, хоча вона знає відношення дітей до Алі.
— Олено Володимирівно, скажу правду, я не знаю як я прожив 2 місяці без Алі. Я дуже сумніваюсь, що витримаю цілий день. І, якщо ви не проти, то я залишусь.
— Ви схожі. Аля всі ці 2 місяці місця собі не знаходила, якщо ти за цілий день не написав. Я ледве її заспокоювала, що з тобою все добре.
— Я старався писати кожного дня. Коли був в лікарні, то виходило писати, коли чекав пацієнтів. А в серпні було трохи проблем в мафії.
— Зрозуміло. Аля скоро прокинеться. Я зготую вечерю.
— А звідки ви...
— Марку, Аля моя донька. І я знаю скільки вона спить після панічної атаки. Особливо, якщо скоро вечір.
— Точно... Давайте я вам допоможу. Кажу одразу відмова не приймається.
Олена Володимирівна засміялась. Ми готували, і розмовляли. Коли половина процесу була зроблена Аля прокинулась. І теж стала допомагати.
Коли ми поїли, сиділи, і розмовляли. Аля знову заснула у мене на плечі. Я відніс її в кімнату, і ліг з нею. Вдихаючи запах її волосся я заснув...