13 розділ

Марк

  Це була мама Алі. Я тихо вийшов з палати, і відповів.

  — Доброго дня, Олено Володимирівно.

  — Привіт, Марку. Я хотіла спитати, коли ти виписуєш Алю?

  — Сьогодні, але я привезу її додому приблизно через місяць, тоді закінчиться реабілітація.

  — Марку... Я сама приїду по Алю, не потрібно витрачати час.

  — Олено Володимирівно, це така ж ситуація, як і кілька років тому. Алі буде не зручно їхати в автобусі з милицею. І можете мене не переконувати, я сам привезу Алю додому, і віддам вам довідку, що їй не можна виступати.

  — Зачекай, давно їй не можна виступати?

  — З того часу, як її виписав мій колега. Він віддав вам не всі документи. Я хотів перепросити, що тоді не спитав про це.

  — Не вини себе, ти не винен. Але у мене є до тебе ще одне питання, здається, ти про нього подумав, як тільки я зателефонувала.

  — Від вас нічого не приховаєш. І, так, я оплатив вам таксі. Одразу кажу, мені нічого не потрібно, і я нічого не візьму.

  — Марк, — жінка видихнула. — Ти ж знаєш я не люблю такого.

  — Знаю, — Олена Володимирівна справді не любила бути винною комусь. І, щось мені підказує, що Аля успадкувала цю її рису характеру. — Олено Володимирівно, у мене до вас буде одне питання.

  — Я слухаю.

  — Аля знає, хто її справжній батько?

  — Ні. Я хочу все розповісти їй, але ніяк не знаходжу часу і слів.

  — Я згоден, це складно. Розповісти людині, що її справжній тато американець. А той хто знущався все життя, її дядько, яки через заздрощі викрав всю родину. Вона може і не повірити.

  — Знаючи характер Алі, вона не повірить. Ще складніше розповісти про те, що в неї є зведений брат і... словом, ти все знаєш.

  — Так. Навіть, якщо прожити все життя з рідним батьком, в це складно повірити.

  — От і я про це. Але, думаю, за місяць, я придумаю, як сказати, щоб це було м'якше... Гаразд, Марку, я вже піду. Передавай Алі привіт.

  — Гаразд, удачі.

  — Дякую.

  Я вимкнув телефон і зайшов у палату. Аля ще спала.

  *Вона така мила... Скільки ж вона пережила за ці роки? Потрібно було нам переїхати з США, де Аля народилася, як дівчина з мамою і братами зникла. Але, нарешті вони знайшлися, і моя дівчинка зараз мирно спить.*

  Так пройшла година. Я вирішив, що Алю потрібно будити, оскільки, вночі вона не зможе спати. Я підійшов до ліжка, і почав легко гладити дівчину по її волоссю.

  — Аль, зайчик, час вставати, перевернулась на спину і ледве відкрила очі.

  — "Не хочу"

  — Я знаю, але тобі потрібно збирати речі, — сказав я подаючи дівчині окуляри.

  — "Так, я забула"

  Аліна

  Так хочеться спати, але потрібно збирати речі. Я взяла у Марка окуляри, і пішла приводити себе у порядок. 

  Коли я вийшла з ванної, Марк чекав на мене.

  — Ти як почуваєшся? — він виглядав схвильованим.

  — "Краще ніж зранку," — він легко посміхнувся, а я вже діставала свої речі з тумби біля ліжка.

  — Тобі мама привіт передавала.

  — "Ти з нею розмовляв?" — я була здивована, адже в мами на роботі відійти не можна.

  — Так, як я зрозумів, у неї був обід.

  — "Зрозуміло."

  — Аль, у мене є питання. Воно мене не покидає ще зранку.

  — "Яке?"

  — Що...

  Його перебив, стук у двері. Я повернулась, і побачила лікаря, який оглядав мене в перший день, як я потрапила сюди. Слова, які далі сказав Марк, підтвердили мої думки.

  — Привіт, Дім.

  — Привіт, Марку. Я приніс план лікування, і реабілітації, — чоловік дав Марку якийсь аркуш.

  — Так, дякую.

  — Вже виписуєшся? — він повернувся до мене з посмішкою, а я кивнула. — Добре, що ти так швидко виліковуєшся.

  — Так, можеш трохи полегшити план на тиждень, Аля застудилась.

  — Так, звісно. Завтра зранку скину новий.

  — Гаразд.

  — Удачі в лікуванні. Не заздрю я тобі.

  — "Тобто?"

  — Так, не лякай мені дитину. Аль, Діма так жартує, — я посміхнулась.

  — Так, я жартую. Бувай.

  — "До побачення."

  Він вийшов з палати, а я з Марком далі збирала мої речі. І тут я згадала.

  — "Ти хотів, щось спитати?"

  — Давай вдома поговоримо. Зараз ще хтось зайде, і ми до вечора будемо збирати речі.

  — "Гаразд."

  Ми зібрали всі речі. Марк заніс їх у машину, і допоміг мені спуститись. Дорогою до нього додому ми спілкувались. Ну як "ми". Марк хотів, що я посміхнулась. І в нього це вийшло. 

  — Тобі личить посмішка. Усміхайся частіше.

  Я почервоніла. Чоловік тільки легко посміхнувся. Коли ми приїхали до будинку, Марк допоміг мені вийти з машини, і взяв мої речі. Коли ми зайшли у квартиру, на мене налетів...