12 розділ

Марк

  Коли я відвів Алю до Саші, пішов до свого кабінету, оскільки у мене було записано на сьогодні кілька людей. Я міг перенести їх на інший час, але не хотів напружувати Алю. Сподіваюся після сеансів у психолога їй ставатиме краще.

  Чекаючи першого пацієнта, я думав про свою дівчинку. З того часу, як ми прокинулися, я ні хвилини не був з дівчиною на одинці, і не міг спитати, що їй наснилося зранку. Мене це хвилювало цілий день.

  Зараз я іду у палату свого друга, який потрапив у аварію, і зараз лежить з переломом ноги. Через кілька хвилин після початку огляду, він заговорив.

  — Ну, що? довго мені тут лежати? — він не любив лікарні.

  — Ти потрапив сюди тиждень тому... — він мене перебив.

  — І, що? Марк, ти ж знаєш, я лікарні не можу терпіти.

  — Знаю, — я видихнув. — Мінімум місяць. Я не маю права тебе виписувати з пластиною.

  — Можливо можна, щось зробити? Я краще буду приходити сюди, ніж лежати тут. Але... є ж люди, які тут лежать місяцями. Як вони тут витримують.

  — У них немає вибору, — я вже почав злитись, але старався не показувати цього. — Крім того, є люди які приділяють цьому все своє життя.

  — Це їхній вибір. Але...

  — Помовчи. Я знаю, що ти не розумієш як твій друг, може працювати там де ти не любиш бути... — він мене знову перебив

  — Кажуть, що ти береш одну зі своїх пацієнток жити до себе, не скажеш хто вона? — він завжди вмів переходити на іншу тему. Але якщо він думає, що я порушу закон то дуже помиляється.

  — Я не маю права розповідати будь-яку інформацію про пацієнтів стороннім людям.

  — Ти завжди був таким правильним, це мене бісить. Її батьки хоча б знають?

  — Яка тобі різниця?

  — Та так, просто питаю, — я вже майже закінчив огляд, як мені зателефонували. Це був Саша.

  — Вибач... Слухаю.

  — Марку, ми з Алею закінчили. Вона пішла до себе.

  — Я ж її просив, щоб не напружувала ногу.

  — Вона підліток, і хоче показати, що їй не потрібна допомога сторонніх. Та й хоч на вигляд Аля тихенька, насправді вона не така.

  — Я це вже зрозумів. Дякую. Коли наступного разу її привести?

  — Давай через тиждень. Тоді я складу план лікування, і все розповім. Але напевно можна буде ходити один раз на тиждень.

  — Зрозуміло. Дякую.

  — Немає за, що.

  Поклавши телефон в кишеню, я продовжив огляд.

  — Марку, зізнайся ти закохався, і твоє кохання це та дівчина яку ти забираєш до себе, — раптом сказав мій друг.

  — Ні.

  — Точно я забув, що твоє єдине кохання це донька Олександра Дмитровича, хоча тобі його нав'язали.

  — З чого ти це взяв?

  — Вам потрібно було об'єднати мафії, щоб стати сильнішими. Хоча вже 13 років, ви цього зробити не можете. Хіба, що ви знайшли її?

  — Ти ж знаєш. Ми шукали їх по всій планеті, і не змогли знайти.

  — Невже ви просто так здалися. Я ніколи в це не повірю. На вас це не схоже.

  — Доведеться повірити. Все, я пішов, — не дивлячись на те, що все, що він сказав правда я не міг сказати йому це. Я знав, що мій "друг" працює на ворогів.

  Я злий вийшов з палати. Йшовши в палату дівчини, я думав, що з ними можна зробити. Звісно, все, що він сказав це правда. Я насправді люблю Алю, і мусив збрехати, щоб не наражати на небезпеку дівчину, її маму і братів.

  Моя злість розвіялася, коли я зайшов у палату, і побачив свою дівчинку. Вона мило спала. Підійшовши я вкрив її, і не втримавшись поцілував Алю в щоку. Як тільки я відійшов від неї мені знову зателефонували...