6 розділ

Марк

  Я нагодував Алю і покликав медсестру, щоб вона забрала тацю. Після того як вона пішла я ніяк не міг розпочати розмову з дівчиною. Я не знав як вона відреагує на мою інформацію після панічної атаки. 

  *Вона сама злякалась. Схоже це була найсильніша. Аля не змогла впоратись з нею без заспокійливого. Потрібно в неї запитати і все розповісти. Але як?* — за цими думками я і не помітив, що почав намотувати круги по палаті. Під час моїх роздумів я помітив, що моя дівчинка поворухнулася.

  — "Щось сталося?"

  — Так... Ці панічні атаки часто трапляються?

  — "Тобі ж моя мама розповідала...."

  — Вона розповіла тільки те що знає сама. Я впевнений, що вони трапляються частіше ніж раз на кілька місяців або років.

  — "Це правда... Вони стаються кілька разів на місяць. А ті про які знає мама, були найсильніші тільки з ними я могла швидко впоратися, якщо хтось мене підтримував..."

  — Це була найсильніша?

Дівчина не відповіла, а тільки кивнула в знак згоди.

  — Як часто вони стаються?

  — "Тільки тоді коли я переживаю якісь сильні емоції." 

  — Зрозуміло. Аль, я тебе завтра зможу виписати тільки тобі потрібно буде проходити реабілітацію...

  — "Так, я знаю. Але я з іншої області, і не зможу часто приїжджати."

  — Я знаю, тому я з твоєю мамою домовився, що на час реабілітації ти поживеш у мене.

  — "Ні. Я не можу..." — не давши їй договорити я перебив.

  — Не бійся я тобі нічого не зроблю. За тобою зараз потрібний догляд ти ледве ходиш на милицях і руку розгинати не можна ще як мінімум місяць, а твоя мама ходить на роботу і не зможе тобі допомагати.

  — "Але ж ви також ходите на роботу."

  — Я тебе виписую завтра ввечері, а на наступний день у мене починається відпустка, тому я зможу за тобою наглядати...

  Ми сперечалися ще годину, але мені все-таки вдалося її вмовити пожити в мене. Залишилося розповісти тільки іншу новину.

  — Аль, я ще хотів тобі сказати, що тобі потрібно походити до психолога. 

  — "Це обов'язково?"

  — Так. Він допоможе тобі розібратися з проблемами...

  — "Гаразд."

  Я посміхнувся.

  — Це було навіть легше ніж я уявляв, — сказавши це я побачив посмішку на обличчі моєї дівчинки. Я так давно хотів її побачити. Подивившись на годинник я сказав: — У нас є ще кілька годин до відбою, ти не проти подивитися фільм?

  — "Я тільки "за"" 

  — Добре, зачекай трохи, я принесу ноутбук і подивимось, — Аліна кивнула головою і я вийшов із палати.

  По дорозі до кабінету я зрозумів, що дівчина про щось хотіла запитати, але про що? Схоже одне з питань як звати мого батька, але друге... Її щось турбує потрібно в неї запитати. В цих роздумах я зайшов до кабінету, взяв ноутбук і пішов назад в палату. По дорозі мене зупинив Саша. 

  — Марку, як Аліна? — запитав він схвильовано оскільки бачив що з нею було

  — Вже краще, — коротко відповів я, — коли можна буде її привести до тебе?

  — Давай вже напевно завтра в обід.

  — Гаразд. Ми прийдемо.

  — Буду чекати, — сказав він і пішов далі, а я продовжив шлях до палати своєї дівчинки. 

  Зайшовши в неї я побачив Аліну, яка про щось задумалась.

  — Аль... — вона повернулась і подивилась на мене, але все ще про щось думала. — Щось сталося?

  — "Майже..." — від цієї відповіді я здивувався, підійшов ближче і сів на ліжко біля дівчини.

  — Скажи, можливо я зможу допомогти.

  — "Можливо ти і зможеш допомогти, але..." — я взяв її за руку і вона продовжила, — "Мені написав тренер, що журі обрали мене представляти країну на Олімпійських іграх."

  — Ти не рада цьому, — швидше констатував ніж запитав я.

  — "Вони мене вже просто дістали, я втомилася кожні чотири роки їздити в різні країни. Тренування починається не за кілька тижнів чи місяців, воно починається одразу, і чотири роки тренувань це нестерпно я..." — не дослухавши, я перебив Аліну.

  — Я спробую тобі допомогти.

— "Як?" — вона була здивована і тут я зрозумів, що впустив дуже важливу річ.

— У твого тренера є довідка, що після аварії тобі заборонено виступати?

— "Ні, напевно..."

— Зачекай, після реабілітації тебе виписував мій колега. Він давав тобі чи твоїй мамі довідку?

  — "Мені точно ні. Мамі не знаю, але більш за все ні. А що сталося?"

  — Тобі вже майже шість років не можна виступати взагалі. Ти будь-де можеш впасти і потрапити в лікарню, а на змаганнях більша ймовірність, що це станеться ніж десь в іншому місці. 

  — "Я... я не знала"

  — Не хвилюйся, я розберусь, і на ці змагання ти більш за все не поїдеш.

  — "Дякую"

  — Будь ласка, якщо щось потрібно буде звертайся.

  — "Гаразд"

  — Так, а зараз фільм.

  — "Я вже і забула про нього" 

  На це я лиш усміхнувся. Аля посунулась, і я ліг біля неї. Ми дивились комедію, поки я не почув тихе сопіння біля шиї. Подивившись на дівчину, я помітив, що вона заснула, обережно обійнявши мене. Притиснувши її ближче, я не помітив як заснув вдихаючи ніжний аромат своєї дівчинки.