5 розділ

Аліна

  *Так... Писати однією рукою не дуже зручно. Але мій хлопець все розуміє і підтримує мене.*

  Пройшло вже хвилин 20. І він мені пише, що піде на уроки. Я і забула, що там дві перерви тривають по 20 хвилин і під час них учні ідуть до їдальні. Я вирішила просто так не лежати, але що мені робити, я не знала. 

  Мої роздуми перервало повідомлення. Воно від мого тренера. Він повідомив мені, що попри інцидент на катку, журі обрали мене представляти країну. Сказати, що я була рада. НІ! Мені вже набридло таке життя. Потрібно попросити лікаря, щоб він допоміг мені... 

  *Його звати Марк, але по батькові... Так, це буде перше питання, а потім вже прохання. Але про, що він хоче поговорити.*

  Тут я зрозуміла, що моєї мами ніде немає. Я вирішила написати їй...

  *Марк наче казав де вона, але від новини тренера, я про все забула*

  Робота. Знову. Як же я хочу провести з нею один день... Але це на жаль не можливо.

  Я вирішила якось скоротити час і почати писати кінець моєї книги... 

  Коли мене почали покидати ідеї для ще одного розділу, я почула, що у палату хтось увійшов, але не звернула на це увагу. Коли людина підійшла ближче я подивилася хто це — Марк, я рефлекторно посміхнулася, хоча це не притаманно моєму характеру. Я давно не посміхалася...

  — Аль, ти щось їла? — запитав лікар присівши на край ліжка. 

  Я промовчала і опустила очі, схоже це дало відповідь за мене.

  — Зачекай трохи, — він вийшов.

  *Що він задумав? Головне, щоб не змушував мене їсти. Я так довго йшла до такої фігури, хоча вона і не ідеальна...*

  Марк зайшов через кілька хвилин з тацею в руках. Я не дуже цьому зраділа. Лікар підійшов до мене поставив тацю на тумбу біля ліжка, допоміг мені сісти і переставив тацю мені на коліна.

  — "Я не хочу..." — він не дав мені договорити.

  — Тобі потрібно поїсти. Ти важиш від сили 30 кілограмів. Аль, це не нормально. 

  — "Але, я добивалася такої фігури кілька років і вона досі не ідеальна" — "казала" я вже ледве не плачучи.

  — Чому ти так думаєш?

  — "Однокласники..."

  — Вони тебе ображають?

  — "Це, м'яко кажучи. Вони знущаються з мене."

  — Чому ти нічого не розповіси мамі?

  — "Ми це вже проходили. З нами поговорить класна керівничка, прийде поліція пояснить, що це булінг, але стане ще гірше."

  — Зачекай, а твої друзі, хлопець, вони на це не зважають.

  — "Чому? Вони підтримують мене, але більше нічим допомогти не можуть. Однокласники їх не слухають і ще більше насміхаються з мене."

  Лікар подивився на мене жалісливим поглядом і нічого не сказавши обійняв мене. Тут я не витримала і дала волю своїм емоціям. Знову. Але цього разу було щось інше. Я почала задихатись....

  Марк відсторонився від мене і побачив, що мені погано.

  — Ляж, — сказав він. — Повторюй за мною, вдих, видих...

Я виконувала все, що він казав, але заспокоїтись не могла. В палату хтось зайшов і в цей момент я відчула, що мою шкіру на руці щось проколює. За кілька хвилин я відчула полегшення.

  — Дякую, — сказав Марк.

  — Звертайся. Допомога ще потрібна? — запитав не знайомий мені голос.

  — Ні, далі я впораюсь, — я почула як двері зачинились. — Аль, ти мене чуєш?

  В його голосі було чути схвильованість. Я кивнула головою в знак згоди. Марк сів ближче і обійняв мене. 

  *Як же мені не вистачає таких обіймів. Не хочу їх переривати. Просто хочу прижатись до нього, щоб завжди був поруч...*

  — Аль, давай поїси, — пошепки сказав він.

Я похитала головою "кажучи" цим — ні.

  — Сонце, тобі потрібно поїсти. Давай хоча б трішки?

  — "Як?" — запитала я нехотя відсторонившись і показуючи на руку.

  Чоловік вже повністю відсторонився, посадив мене і поставив тацю мені на ноги. Він сам взяв ложку і почав мене годувати. Я почувалась не зручно, як дитина.

  Так я "з'їла" кілька ложок.

  — "Я вже не можу."

  — Гаразд. Тільки з кожним разом будемо збільшувати порцію.

  В мене не було іншого варіанту, тому довелось погодитись.

  — "Ви хотіли про щось поговорити..." — нагадала я коли медсестра забрала тацю.

  — Так. І давай на "ти". 

  — "Гаразд".