4

Їдучи на центральну міську площу, де вона домовилася зустрітися з Максимом, Ксю думала про слова Олександра Едуардовича. Він сказав: «Оксано, за пів року, що ми з тобою спілкуємося, сьогодні я вперше побачив твою посмішку. Ні, ти й раніше посміхалася. Але сьогодні ти робиш це щиро. Хотілося б знати, чи це моя заслуга?». «Так, звісно Ваша. Ви так мені допомагаєте!» — запевнила вона Олександра Едуардовича. Вона дійсно у це щиро вірила, але психолог розумів — причина інша. Та йому було байдуже, адже головне, аби Ксю нарешті усвідомила, що її життя не зупинилося, коли окремі люди перестали бути його частиною.

— Привіт! Гарно виглядаєш! — Максим чмокнув Ксю у щоку та простягнув їй морозиво, — Сподіваюся ти любиш полуничне?

— Ні, більше шоколадне. — відповіла дівчина, лукаво поглядаючи на той десерт, що зостався у руках хлопця.

— Але ж я його вже почав їсти.

— Ну той що?

Максим широко посміхнувся та простягнув своє морозиво дівчині.

— Що ми робитимемо?

— Кататимемося містом на ось цьому автобусі! — Максим вказав рукою на туристичний автобус, у який вже сідали люди, судячи з усього, іноземці. — Мій друг, Антонич, — гід. І на цей рейс з американцями, він має два вільних місця, які й дісталися нам. Що скажеш?

— Скажу, що я народилася та виросла у цьому місті, а тому навряд потребую екскурсії.

— А це ти дарма! Можу побитися об заклад, що Антонич тебе здивує, як мінімум розповідями про ті пам’ятки, з якими ти наче б то знайома, та все одно нічого про них не знаєш!

Ксю нічого не відповіла, але дозволила всадити себе у автобус з американськими туристами та вирушити у подорож рідним містом. Макс обіймав її за плечі та щось розповідав, тому дівчині було важко зосередитися на оповідках гіда. А ще, іноді вона відволікалася на очі Максима й у такі моменти, як і при їх першій зустрічі, взагалі нічого не чула. Після екскурсії, яка дійсно розширила кругозір дівчини, вони разом з Антоничем посиділи у барі, а потім прогулялися вечірнім містом.

* * *

Ксю сиділа на підвіконні, смакувала запашний чай і розглядала щойно написану картину. Вона не малювала вже давно, ще зі старшої школи. Коли була зовсім малою, тато відвів її до художньої школи — так розпочався творчий шлях дівчини. Але після його трагічної загибелі, Ксю закинула художнє мистецтво, проте позбутися пензлів і мольберту так і не наважилася. Декілька днів тому вона цьому неабияк зраділа. Взагалі-то, дізнавшись, що раніше Ксю професійно займалася малюванням, Макс почав чи не примушувати її розпочати знову. Дівчина деякий час опиралася та навіть злилася. Але все частіше ловила себе за розмальовуванням полів записника чи будь яких інших папірців, що траплялися їй під руку. А після того, як хлопець змусив її відвідати виставку якогось молодого столичного художника, Ксю подумала, що, як мінімум, на предмет техніки написання картин, вона однозначно змогла б краще.

Отож, на її картині був зображений чоловік, який видував з легкого кольорового скла вази. Чотирнадцять ваз, кожна з яких сама по собі вже була витвором мистецтва. «Подарую цю картину комусь… Чи може віддам у галерею?», — подумала Ксю. Залишати полотно у себе не хотілося: вона усвідомлювала його як підсумок минулого, а жити потрібно майбутнім, яке бачилося їй чистим ранковим небом у теплу літню пору.

Саме так вона описала своє майбутнє Олександру Едуардовичу під час їх останньої зустрічі. Згодом психолог сказав, що сеанси щотижня необов’язкові: якщо матиме питання, то Ксю може телефонувати. Але приводу подзвонити у неї так і не виникло.

* * *

Вони сиділи на березі й милувалися морем: шкода, що завтра вже повертатися додому. Макс міцніше притиснув Ксю до себе та поцілував у чоло.

— А що ти у мене запитував, тоді у магазині, коли ми вперше зустрілися? — раптом спитала вона.

Хлопець розсміявся, як і тоді у тому магазині. Одначе, цього разу Ксю не образилася, а лиш зачекала коли він перестане реготати.

— Ти так прискіпливо розглядала ті вази, що здавалася експертом і я попросив, допомогти мені вибрати одну в подарунок для сестри. Але ти ніяк не реагувала на мене.

— Не навиджу вази! — дещо зі злістю випалила дівчина. — Квіти повинні рости на клумбах чи галявинах. Там де вони народжуються, там вони й повинні померти. А не у цих жахливих вазах.

Ксю замовкла, а Максим лише знизив плечима.

— Ненавиджу вази, — через хвилину знову повторила вона.

— А що ти любиш?

— Тебе люблю.