3

Вони ще трішки погуляли, поспілкувалися та попили кави. А потім Максим пішов по справам, обіцяючи ввечері зателефонувати. Ксю ж повернулася додому: без нової вази, але у гарному настрої. Вази, вази, вази, вази... їх у Ксю, як я вже казала, було вдосталь. Вони стояли на поличках поряд з книжками, журнальному столику та підвіконнях. І повернувши додому без нової, дівчина почала розглядати старі. Вона роздивлялася їх ззовні, заглядала у середину, намагаючись вгледіти хоч якусь суть у цій своїй пристрасті до ваз. Але нічого особливого у цих пустих ємностях не було. Як і у тих, що стояли на полицях магазину.

— То на біса мені ці вази?

Ксю знайшла у комірчині більш-менш підходящу сумку та, попередньо загорнувши у папір, аби не побилися одна об одну, почала складати вази до неї.

Марина жила у будинку за декілька кварталів, тому дівчина вирішила прогулятися, а не чекати на громадський транспорт.

— Ксю, оце так сюрприз! Ти передумала і підеш з нами до клубу! Це супер, мала, я дуже рада! — Маринка дійсно усім своїм виглядом виказувала радість бачити подругу та вже тягла її до квартири. — Так, вдягнена ти не дуже... що це за джинси?! А що з рукою?

— Порізалася...

— Та нічого, зараз щось підберемо! Я, до речі, маю нову класну сукню зеленого кольору, яка ну дуже пасуватиме до твого рудого кольору волосся...

— Ні, ні, Марино. Я не за тим прийшла.

— Тобто? Не зрозуміла?

— Я ось, — Ксю простягнула сумку з вазами, — принесла тобі. Ти ж займаєшся продажем всіляких речей в Інтернеті, знаєш як це робиться. Просто викидати шкода, а так, може комусь стане у нагоді. Можеш і безкоштовно віддати.

— Ой, подруго, ти що ж, геть з глузду з’їхала, — Марина хитала головою та розглядала начиння сумки, — Тут же усі твої вази. Ти лишень сьогодні в ранці плакалася, що розбила одну, а по-обіді вже віддаєш їх усі. Що з тобою коїться, Ксю?

— Усе нормально, люба, не хвилюйся. Просто я не хочу більше цього мотлоху у своєму домі. Ось і все.

— Ну те, що цього вже давно потрібно було позбутися — правда. Мати хобі не погано, але надто вже ти ним переймалася. Водночас, Оксано, ти впевнена?

— Так. Впевнена.

— То з рукою що?

— Порізалася об вазу. Ну ту, що розбила, що Андрій подарував.

— Ясно… Ну добре. Як щось вторгую за цю колекцію, накуплю твого улюбленого шампанського і нап’ємося. Згода?

— Класна ідея!

— До клубу підеш? — Марина вже знала відповідь, але не полишала надії на цей раз почути позитивну відповідь.

— Ні.

— Ну то шуруй звідси, бо мені час починати робити з себе королеву!

Ксю розсміялася, а Маринка міцно обійняла її на прощання та запросила завтра в гості, аби розповісти про усі веселощі і пригоди, які та сьогодні пропустить.

Повернувшись додому, Ксю попила зеленого чаю з медом і вмостилася під ковдрою з вже зачитаним до дірок Бредбері. Поріз болів і відволікав від книги, а тому вона вирішила поспати.

Прокинулася Ксю лише вранці. Потягнувшись та помуркотівши, взяла телефон: три пропущених від нового знайомого Максима.

«Він дзвонив увечері, як і обіцяв. А я, що дивно, спала і не чула. Завше чую, а з ним — то знову вуха відняло! Капець!» — Ксю неохоче вилізла з під ковдри й поплелася вмиватися. Сьогодні була неділя — другий і останній вихідний на цьому тижні, а ще зустріч з психологом. Олександр Едуардович взагалі-то не працював у вихідні. Але, якщо у Ксю не виходило прийти на зустріч у будні, то залюбки проводив сеанс у суботу чи неділю. У нього вдома був великий кабінет, а його дружина, між написанням дисертації з історії та доглядом за садом, пекла смачнюче імбирне печиво, й не тільки з нагоди Новорічних свят. Можливо саме через це печиво, яким її пригощала Ірина Вікторівна, Ксю й напрошувалася на сеанси психоаналізу у них удома.

Поснідавши та нанісши на обличчя легкий make-up, дівчина вийшла на вулицю. Доки стояла на зупинці і не зважаючи на те, що була лише дев’ята ранку вихідного дня, вирішила набрати Максима. Він відповів, хоча й сонним голосом.

— Привіт, Оксано. Радий, що ти зателефонувала.

— Так, вирішила набрати та перепросити, що не відповіла учора.

— А чому не відповіла?

— Бо заснула. Та так міцно, що лиш сьогодні вранці прокинулася.

— Окей. Буду знати, що ти Спляча красуня й будитиму тебе не дзвінками, а поцілунками!

Вони засміялися й ще деякий час розмовляли ні про що. Не зважаючи на недавнє знайомство, теми виникали самі по собі, а кожна нова фраза робила їх ближчими. Ксю відчувала, як по її тілу розливається тепло. Здавалося б звичайні його слова та легкі добрі жарти, але від посмішки, що ніяк не сходила з її обличчя, починали боліти м’язи.

— Ти маєш на сьогодні якісь плани?