2

Ксю блукала по магазину й, за ради цікавості, роздивлялася усе підряд: настінні бра з дерева, постільну білизну фіолетового кольору, милі скатертини у червоно-зелену клітинку, чорні тарілки діаметром зо тридцять сантиметрів, кришталеві вичурні шампанки... У відділі з вазами дівчина вже навострила зір та розглядала товари не заради цікавості, а уважно й вибагливо. Їй хотілося чогось незвичайного. Аби це була не просто ємність для квітів, а щось особливе у її життєвому просторі. Щось, довкола чого концентруватиметься усе в її помешканні, довкола чого не гріх і перестановку меблів зі зміною концепції інтер’єру зробити. Але усі варіанти ваз здавалися Ксю буденними. Вона вже тероризувала продавчинь-консультантів на предмет виробника та матеріалу виробів, з надією хоч в передісторії вази віднайти оту родзинку, що й западе їй у серце. Та нічого особливого у цих вазах не було. Вони просто були усі різні та усі гарні, й необхідно було просто якусь вибрати, бо геть нічого екзистенціального у вазах не має. Але тож бо не про нашу Ксю.

Відірвав дівчину від прискіпливого розглядання ваз чоловічий голос. Одначе, що той голос говорив вона не розібрала ні одразу, ані потім, бо як обернулася, то аж втонула у небесного кольору очах. Ті очі належали високому хлопцеві того ж віку, що і Ксю. Він щиро посміхався та, здається, щось запитував у неї. Але Ксю стояла немов статуя і лиш зрідка, аби переривати зоровий контакт з отими двома небесами не надовго, кліпала очима. Коли хлопець замовк, припіднявши праву брову в очікуванні відповіді, Ксю нарешті усвідомила, що прослухала геть усе, що їй щойно говорили.

«Ой, лишенько! — думки хаотично бігали у дівчини в голові, — Що ж він міг у мене запитати? Може котра година? Ні, має на руках годинника. Може не місцевий та заблукав? Але тоді б він питав дорогу у когось на вулиці...» — в цей час хлопець знову щось почав говорити, але Ксю, перебираючи можливі варіанти його запитань, знову все прослухала. А коли він замовк, дівчина не придумала нічого краще, ніж припідняти та показати йому свою перев’язану руку.

Хлопець почав сміятися.

«От, дурепа! Руки та вуха не мають нічого спільного, але в моєму випадку, судячи з усього, поріз вплинув не лише на слух, але ще й на мозок! Дідько!» — подумки себе відлаявши, Ксю розвернулася та пішла геть з магазину.

— Гей, дівчино! Зачекайте! Я не хотів Вас образити своїм сміхом! — цього разу вона вже розчула.

Незнайомець з відділу ваз наздогнав її на вулиці й зі словами вибачення схопив за лікоть, аби вона зупинилася. Ксю не любила подібних речей і різко висмикнула свою руку.

— Вибач. — знову сказав хлопець і підняв долоні у знак примирення та добрих намірів.

— Вибачаю.

Ксю вже намірилася чим швидше йти звідси, аби не втнути ще якоїсь дурниці та незганьбитися остаточно, але хлопець зробив крок і загородив їй шлях.

— Як тебе звати?

— Навіщо тобі це знати?

— Ну бо то правильно — знати ім’я своєї дівчини.

Ксю ледве стримувала посмішку, яку викликали його яскраві очі та приємне відчуття першого враження, яке справляє на жінку впевнений у собі красивий чоловік.

— Оксана.

— А я — Максим.