1

Ксю з непідробною цікавістю спостерігала як з її руки стікають цівки крові. Багряні струмочки стрімко мчали по долоні та довгим пальцям, а потім скапували на поверхню білосніжної раковини вмивальника, а вже звідти потрапляли у бездонне чорне провалля стічних труб. Її шматочки, її ДНК ставало частиною всесвітньої багнюки. Усі ми постали з бруду. Усі туди й повернемося.

«Але ж як так?! Ну як же так?!!..», — Ксю вже зо три хвилини прокручувала у себе в голові це питання, яке перетворилося у мантру, але, на жаль, не у відповідь.

Власне кажучи, Ксю цікавило, не чому усі повертаються у бруд. А чому те, що ми любимо, завдає нам болю.

Поріз на правій долоні дівчини тягнувся від зап’ястя до великого пальця. Лишень п’ять-шість сантиметрів у довжину, але досить глибокий та болючий. Краї порізу пульсували, а усе тіло кинуло у жар. З переляку, Ксю відкрутила кран і сунула руку під воду, однак від цього кров потекла ще швидше. Зла на весь світ, вона припинила намагання змити червоні струмочки та просто почала за ними спостерігати. Зі ступору її вивів дзвінок телефону. Схопивши перший ліпший рушник та обмотавши руку, вона пішла до кімнати, де її мобільний розривався від Thunder Imagine Dragons. Дзвонила подруга Марина.

— Алло!

— Ксю, привіт! Як справи, люба? Ми тут хочемо з дівчатами до клубу сходити. Ти ж з нами?? Ми так давно тебе не бачили, скучили неймовірно. Ти з отією своєю роботою геть недосяжна стала!

— Та ні, Маринко. Навряд я кудись піду...

— Та чому? Що з тобою? Голос такий, як ото ти вже й вмирати надумала!

— Я вазу розбила.

— Яку в біса вазу? До чого тут ваза?

— Улюблену вазу розбила. Ту, що Андрій подарував.

— Ох, Ксю, знову Андрій. Може вже досить вплітати його у кожну, навіть саму дріб’язкову, подію свого життя. Ти вже просто ас цієї справи. Ну розбила ти вазу. Ну той що? У тебе тих ваз, як доларів у Скруджа МакДака. А замало, то піди й купи собі нову! — Марина замовкла, але не почувши ніякої реакції на свої слова, запитала: — То ти підеш з нами до клубу?

— Ні.

— Як знаєш.

Марина кинула слухавку, а Ксю ледве стримувалася, аби не розплакатися, що останнім часом траплялося з нею доволі часто. Зібравшись з силами та думками, шморгнувши носом, дівчина пішла до ванни за аптечкою: поріз досі болів та потребував уваги. Перев’язавши руку та випивши обезболююче, Ксю повернулася до кімнати й почала збирати уламки своєї улюбленої вази. Робила вона це дуже обережно, аби знову не поранитися. Підіймаючи кінчиками пальців кожне скельце, розглядала його, ніби це щось невимовно рідкісне та прекрасне. Але як тільки Ксю опускала кожен черговий уламок в невелику урну, що вона принесла з кухні, той перетворювався у нічим не примітний шматок дешевого скла. Проте, все ще неймовірного небесного кольору.

Відносини з Андрієм у Ксю тривали чотирнадцять місяців. За цей час, він став не просто близькою їй людиною. Він став частиною її самої. Але одного дня він пішов із життя Ксю. Згодом, принаймні так здавалося на перший погляд, й кохання минуло. Та ваза, яку подарував хлопець, вже мабуть рік як була самою незамінною річчю у її домі.

У тій вазі небесного кольору завше стояли квіти. Часом ті, що їй дарували, а часом вона сама купувала сезонні букетики у бабусь, чи збирала квіти під час прогулянок на природі. Взимку Ксю заміняла живі квіти на екібани, які радували око та прикрашали кімнату нічим не гірше. Отож бо, ваза ніколи не пустувала й займала почесне місце у помешканні та житті дівчини. Загалом ваз у Ксю було вдосталь: маленькі та великі, глиняні чи з тонкого невагомого скла; деякі були привезені у якості сувенірів з подорожей, деякі придбані на ярмарках, деякі дісталися від бабусі... В якомусь сенсі, вази були її фетишем. Тому не дивно, що подарунок Андрія став для Ксю настільки дорогим: річ, від якої у неї загорялися очі, була вручена коханим чоловіком, та ще й з запашними квітами... Серце дівчини у той момент скорилося й не підіймало від покірності ані очей, ані голови, аж до самого розставання з Андрієм. Варто було б у той чудовий день, разом із хлопцем, викинути зі свого життя й цю вазу — були б ціліші й думки, й руки. Але Ксю того не зробила, а тому страждала вже досить довгий час.

Зібравши усі уламки вази, дівчина підвелася та поплелась до кухні, де замінила сміттєвий пакет в урні на новий. Виносячи сміття, Ксю знову подумала, чому ж трапляється, що те, про що дбаєш, що найбільше цінуєш та любиш, в якийсь момент робить боляче?

— Ай ну його, нехай котиться до пекла! — промимрила собі під ніс, проте дуже впевнено, Ксю та закинула пакет з уламками вази у сміттєвий бак. — Маринка права, піду й куплю собі нову вазу. Велике діло!