Нічна вахта у відкритому океані завжди приносила тривожні думки. Коли Мауї спав, згорнувшись калачиком біля щогли, Ваяна сиділа біля самого керма, дивлячись на зелене сяйво серця Те Фіті, яке вона дбайливо тримала у шкіряній торбинці. Океан навколо раптом затих, а вода стала чорною і холодною. У цьому мороці почали виринати примари минулого — сумніви щодо того, чи справді вона здатна впоратися з такою ношею, чи не марно вона залишила рідний дім і чи пробачить їй батько її свавілля. Але легкий теплий вітерець, який раптом торкнувся її обличчя, нагадав їй про голос предків із печери. Вона не одна. За нею стоїть цілий народ мореплавців, і шлях назад тепер закритий назавжди — єдиний вихід вести корабель тільки вперед.