Глава 1: Подих океану

Ранок на Мотунуї завжди починався однаково: шумом хвиль, що розбиваються об захисний риф, запахом стиглих кокосів і ранковою метушнею біля хатин. Для всіх жителів села це був звичний, розмірений ритм життя. Старійшини готували сітки для риболовлі, жінки сушили водорості, а малеча з вереском ганялася за яскравими птахами.

​Але тільки не для Ваяни.

​Стоячи на краю високої кручі й дивлячись на безкрайній, блискучий під ранковим сонцем простір, вона відчувала те, чого не розумів більше ніхто на острові. Її вабив не затишок рідної лагуни. Її кликав той самий незвіданий простір за межами рифу, де небо зливалося з водою.

​— Ваяно! Подруго моя перната, ти знову за своє? — дзвінкий і кумедний голос вивів її з роздумів.

​З кущів гібіскуса з'явився Пуа. Кругле, рожеве і надзвичайно пухнасте поросятко радісно хрюкнуло, намагаючись зловити власний хвіст, а за ним із сердитим клекотом вилетів Піві. Цей безстрашний і трохи дивний півень одразу ж спробував з'їсти власний відблиск у калюжі, викликавши у Ваяни щиру усмішку.

​Попри всю кумедність своїх домашніх улюбленців, на серці у дівчини було тривожно. Останні дні рибалки все частіше поверталися з порожніми сітками, а кокоси на пальмах чомусь темніли ще до того, як достигали. Щось у природі острова змінювалося, і цей невидимий тривожний сигнал відгукувався глибоко в душі Ваяни.

​Вона нахилилася, щоб погладити Пуа за м'яким вухом, і раптом помітила, як невеличка хвиля, що ніяк не могла дістатися високої скелі, раптом збилася в дивний, майже осмислений вихор біля самих її ніг. Вода немов підштовхувала її вперед, шепочучи щось на своєму незрозумілому, але такому знайомому мовою бризок.

​«Ти знаєш своє призначення», — здавалося, промовляв сам океан.

​Ваяна глибоко вдихнула солоне повітря і вперше за довгий час відчула, що її справжній шлях не сховається за жодними заборонами вождя. І цей шлях почнеться зовсім скоро.