Прибуття

Жахливий холод просто скував усе його тіло. І нікуди від цього холоду неможливо було подітися. Від нестерпного холоду він весь тремтів. Він розплющив очі. Біла стеля та м’яке світло. «Де я знаходжуся? Хто я?».

Раптом почувся рівний, позбавлений емоцій жіночий голос:

— Ти Андрій Корбут. Ти зараз перебуваєш на борту космічного корабля-розвідника «Дельфін». Ти сто вісімдесят вісім років провів у замороженому стані. Зараз тебе звільнили з кріокамери і оживили. Внаслідок тривалого перебування в кріокамері у тебе може бути тимчасова амнезія. Ти можеш майже нічого не пам’ятати. Але це явище тимчасове. Пам’ять повинна до тебе поступово повернутися. Вона записана на твоїх нанороботах. Крім того дублікат твоїх спогадів знаходиться в центральному комп’ютері корабля. У всякому разі так відбувалося під час дослідів на добровольцях. Щоправда ніхто з них не був заморожений на такий тривалий час. Космічний корабель «Дельфін» зараз перебуває на відстані три з половиною тисячі світлових років від Землі, на орбіті далекої планети Вавилон-Х. Планета відкрита п’ять століть тому, згідно програми пошуку придатних для колонізації світів. Триста сорок років тому, великий караван гігантських космічних кораблів відправився до планети Вавилон-Х. На ньому перебувало триста тисяч переселенців із Землі. Оскільки, до цього часу не було розроблено жодних способів далекого зв’язку, доля цих людей залишається невідомою. За нашими розрахунками, вони повинні були прибути до планети Вавилон-Х близько тридцяти земних років тому. Сто вісімдесят вісім років тому, було вирішено відправити до планети Вавилон-Х космічний корабель-розвідник «Дельфін» з однією людиною-добровольцем на борту. І ти, Андрій Корбут став переможцем у відборі серед добровольців.

— Чому так холодно? – з великими труднощами розтуляючи губи спитав він.

— Це наслідок тривалого перебування в кріостазисі. Також за нашими розрахунками цілком ймовірно у тебе незабаром почнуть проявлятися симптоми сильної застуди, запалення легень, гарячка. Автомати керовані штучним інтелектом корабля «Дельфін» введуть тобі набір антидотів та антигенів, які допоможуть подолати хворобу, також активують нанороботи у твоєму організмі.

— Хто ти?

— Я штучний інтелект корабля «Дельфін». Можеш називати мене Лара. Це моє ім’я.

Андрій відчув, як його витягли з якоїсь рідини і поклали на якусь суху тканину. Відчуття холоду посилилося. Проте він вже зміг рухатися і спробував встати.

— Тобі не можна вставати. Трохи потерпи. Зараз тобі зроблять ін’єкції. Після того, як ти трохи обсохнеш. Спробуй зараз заснути.

Андрій відчув дотик голки. Потім другий, третій. І ніби кудись провалився. Коли розплющив очі, то побачив ту ж саму білу стелю і м’яке світло. На ньому тепер вже був костюм синього кольору. Але незважаючи на це йому все ще було холодно.

— Ти проспав майже цілу добу. У тебе зараз гарячка і запалення легень. Я ввела тобі антибіотики, бактеріофаги, набір антигенів і для підтримки імунної системи зробила додаткову ін’єкцію нанороботів. Ти швидко одужуєш.

За словами Лари Андрій прохворів цілих три доби. Але поступово хвороба відступала. І він відчув сильний голод. До цього Лара підтримувала його організм ін’єкціями поживних речовин. Механічна рука подала йому білу ампулу.

— Візьми, це поживна суміш з додаванням бактерій. Через кілька днів ти зможеш харчуватися самостійно, вживатимеш синтетичну їжу.

Скоро Андрій вже вільно пересувався кораблем, сили до нього поверталися. Також поверталася до нього і пам’ять. Але спогади були не лише приємними, вони також завдавали болю.

Тепер він вже майже все згадав. Він Андрій Корбут, молодий випускник Космічної академії, пілот-початківець дослідницьких кораблів. З пам’яті виринали випускний бал, вручення дипломів, посвідчень пілота. Ось у пам’яті промайнув яскравий сонячний день проведений на узбережжі острова Борнео разом з групою таких же юних пілотів.

— Дивіться, які гарненькі, – гукнув Томас Мейсон, першим звернувши увагу на велику групу гарненьких дівчат.

І Том першим побіг з ними знайомитися. Виявилося, що це бортпровідниці великого лайнера «Тритон», одного з тих кораблів, які курсували між Землею та колоніями землян. Одна з них привернула його увагу: гарненька, струнка, смаглява дівчина на ім’я Крістіна. Потім у пам’яті промайнули дні проведені з Крістіною на Землі. Прогулянки під місячним сяйвом, парк відпочинку в Сіднеї. У них було всього кілька днів. «Тритон» вирушав до колонії на одній із планет поблизу зорі Барнарда. Через місяць повинна була відбутися нова зустріч.

А далі було велике об’ємне зображення випуску новин місячної бази:

— Жахлива катастрофа поблизу зорі Барнарда. Лайнер Тритон під час посадки потрапив у потужний атмосферний вихор. З чотирьох сотень людей, які перебували на його борту не вижив ніхто, – віщував байдужий голос диктора…

Андрій відчув, як під його ногами хитнулася підлога. «Ні, цього не може бути!». Він кілька днів не виходив зі своєї кімнати. Також згадався голос капітана Леонарда Браннера:

— Андрію Корбут, якщо ти хочеш стати пілотом, ти повинен взяти себе в руки. Загибель Крістіни – трагедія. Проте життя триває. Час лікує рани.

А далі було оголошення на екрані новинного порталу місячної бази, по якій Андрій цілими днями тоді безцільно тинявся: ПОТРІБНІ ПІЛОТИ-ДОБРОВОЛЬЦІ ДЛЯ ДАЛЕКИХ РИЗИКОВАНИХ МІСІЙ З ПОШУКУ ЗНИКЛИХ ЕКСПЕДИЦІЙ.