Розділ 8. Аня Вітерець

Аня народилася в Миколаєві — провінційному українському місті на півдні України, яке ще до її народження було закритим військовим містечком, де будували військові кораблі. Її родина була не зовсім звичайною: мати захоплювалася езотерикою та політикою, була професійною юристкою й інтелектуальною правозахисницею. Її старші брати, звісно, потрапили під вплив цієї особливої освітньої атмосфери, що складалася з десятків творчих, нестандартних людей, які часто збиралися в їхньому домі та постійно обговорювали, якщо не проект «Венера», то практики Грабового або Калінаускаса.

Іноді Аню забували в дитячому садку, бо мама працювала до пізньої ночі, рятуючи незаконно затриманих міліцією спостерігачів на виборах, а брати друкували листівки або роздавали їх у школі серед однолітків. Увесь мамин осередок вірив у квантовий перехід 2012 року та в необхідність життя в духовно об’єднаних сільських громадах.

У 2004 році Аня стала символом Помаранчевої революції — телебачення зняло її на руках у матері під час мітингу в Миколаєві: мама виступала, а п’ятирічна Аня кричала в мікрофон: «Ющенко — наш президент!» Це фото з’явилося на сторінках газет у всьому світі, а відео транслювали в різних країнах.

Після четвертого класу мати забрала Аню зі звичайної школи на домашнє навчання й навчала її за новими методиками. Це дало дівчині більше свободи і вільного часу, тож Аня не лише багато читала художню літературу, а й почала писати вірші й прозу. Вона вигадала собі творче ім’я і публікувала свої твори в соцмережах під псевдонімом «Вітер».

Пандемія застала її на останньому курсі філологічного факультету Одеського університету. Навчання перевели в дистанційний режим — і це стало чудовою можливістю написати свій перший любовний роман, таку собі зворушливу студентську історію про романтичне кохання.

Для популяризації своєї творчості Аня створила чат для романтичних дівчат і назвала його «Чат самотніх сердець», де публікувала уривки зі свого роману. Назва й особливий час під час пандемії Covid зробили чат раптово дуже популярним — на нього почали підписуватись молоді люди з різних країн.

Старший брат Ані, випускник факультету інтелектуальних технологій, запропонував створити для чату спеціальний додаток, який би автоматично перекладав тексти кількома мовами. Програма мала шалений успіх — за тиждень до чату приєдналося понад пятсот осіб. Це розширення могло б бути безмежним, але Аня зробила чат закритим, адже за її задумом він мав бути затишним і знайомим — лише для близьких людей, а пятсот учасників для цього було цілком достатньо.

Поступово люди в чаті почали більше довіряти одне одному й ділитися найпотаємнішими думками. Багато хто не лише впав у депресію під тиском новин про Covid, а й почав замислюватися про сенс життя, про кохання, про цінності тощо. Для Ані людські емоції були надзвичайно важливими — у її віці та способі самовираження це було справжнє джерело натхнення.

Роздуми у чаті

Здоровий глузд пов'язаний з усвідомленням справжніх людських потреб. Наприклад, потреба в любові — не в сексуальній чи економічній залежності або обов’язках із виховання дітей, а в людській любові. У якій школі навчають, що це таке? У яких книгах про це написано?

Ми багато знаємо про кохання «маленьких людей» — воно базується на так званих узах, точніше, на правилах. Основна ідея тут — приналежність жінки чоловікові, а в більш цивілізованому світі — одне одному. Все дуже просто: слухайся, бережи, не зраджуй — це могли б виконувати й роботи. Де ж тут людський чинник?

«Звичайні люди» привносять у ці стосунки поезію, живопис, іноді повагу, але часто ще й ревнощі, страждання, протест проти правил і, звісно, конкуренцію: мені потрібен той, хто цікавий і іншим. Для «справжніх людей» кохання — це процес пізнання іншого, а також самопізнання. Чому мені добре поруч із тобою, а тобі добре зі мною? Що тебе цікавить? Ого, це мені зовсім незнайоме, але якщо тобі цікаво — я обов’язково дізнаюсь, у чому секрет цієї теми.

А що ти думаєш про цю книгу, цей фільм? Чому ці герої — твої улюблені? Ти цікавиш мене щохвилини, щодня, на все життя — ні, одного життя замало, щоби повністю тебе пізнати, бо ти постійно змінюєшся. День бабака — не для нас, бо ми — люди, велика загадка Всесвіту.

Еволюція людини відбувається не за технологічним принципом, а за принципом рівня свідомості. «Маленькі люди» живуть у вузькому світі власних інтересів, а трохи пізніше — інтересів своєї сім’ї. Багато фільмів відображають цю точку зору: життя власної дитини важливіше за життя десяти чужих. Герой просто змітає інших на своєму шляху, не надто переймаючись їхніми долями. Вони сентиментальні, але їм чужий гуманізм, вони агресивні до гуманістичних ідей.

Їхні позитивні емоції полягають у тому, що вони — маленькі, незначні люди, які ні на що не претендують, а отже, ні за що не відповідають. Але з ними може трапитися щасливий випадок, і принц на білому коні просто так поведе їх у казкове життя.

«Звичайні люди» менш сентиментальні, жорсткіші. Для конкуренції потрібні інші емоції: упевненість у собі, віра в те, що вони мають право на більше, ніж інші, прагнення до мети, здатність бути агресивними, витривалими. Їхні позитивні емоції — у боротьбі й перемозі. Їм потрібен драйв, щоби лоскотати нерви: жінки — стерви й пантери, а чоловіки — завойовники й леви. Слабких не поважають, слабких зневажають.

Їхнє світобачення ширше, вони добре освічені, мислять у категоріях національних, соціальних, корпоративних інтересів, тому вони менш егоїстичні. Хоча на перший погляд може здатись, що саме вони — жорстокі егоїсти, бо більш прагматичні.