ІІІ

Мене розбудив Мекель. Спросоння я не міг зрозуміти, що він від мене хоче, і чому так збуджено тараторить над вухом. Умившись, я глянув на себе в дзеркало, на шиї були чорні сліди від рук.

– Чортівня якась… – тихо мовив я.

На швидку руку одягнувши сорочку та штани, я помітив, що браслет висить на моїй руці, мабуть, уночі я несвідомо одягнув його. Вийшовши в спільну кімнату, я побачив, що нас хотів відвідати Стівен Крафт, напевно про це мені тарохкотів вихованець. На ньому висів незрозумілий кофтан, хоч на вулиці не було холодно, штани сумнівного болотного походження, перев'язані шкіряним шнурком, на голові, наче птахи гніздо вирішили звити. Боги, як же цей вигляд дратує.

Стівен привітав мене кивком, його погляд опустився на сліди на моїй шиї. Я, помітивши це, поправив комір своєї сорочки, але думаю, що це мало допомогло.

– Бурхлива ніч, – прокоментував я.

Мій учень здивовано глянув на неподобство на моєму горлі і запитливо дивився на мене. Я сів у крісло і кивком голови запросив нашого гостя сісти. Крафт сів навпроти мене і почав розглядати мою шию впритул. Жодних манер…

– Я вас слухаю, – сухо мовив я.

– Як зустріч із генералом Стоуном? – поцікавився слідчий.

– Від вас нічого не можна приховати, – сказав я. – Мекеле, принеси чогось випити, та міцніше.

Учень вийшов, ми залишилися наодинці зі слідчим.

– Що вам потрібно? – спитав я прямо в нього.

– Правду, – відповів він. – Ви, наскільки я знаю, ще зі студентських років знайомі з дружиною генерала, пані Євою Стоун, а з чоловіком?

– З яким саме? – уточнив я. – У неї багато чоловіків, знаєте, було.

– Саме з генералом, – мовив Крафт. – Як і за яких обставин ви познайомилися?

– Ми познайомилися кілька днів тому, коли я летів на дирижаблі до Вавилона на ваш виклик, – відповів я. – Нас познайомила Єва. І відповім одразу ж на ваше друге запитання: нас зустріли біля вашого відомства двоє військових і провели до генерала Стоуна.

– Про що ви говорили?

– Спочатку про мене, знаєте, не думав, що я настільки популярний серед чоловіків, – почав я. – Потім мені прямо натякнули, що я мушу винести «правильний» вердикт у справі щодо вбивств дівчат. І все.

Крафт невдоволено скривився. У цей момент увійшов Мекель із пляшкою домашнього вина та трьома склянками. Швидко відкривши пляшку і розливши на трьох, ми взяли по склянці й мовчки випили. Мекель і Крафт зробили по одному ковтку, а я осушив усе залпом.

– Ви нічого не говорили щодо вбивств генералу? – після недовгого мовчання спитав слідчий.

– Ні, – відповів я. – Мені здається, що він і без мене вме знає.

– Зрозуміло, – зробивши ковток, мовив Стівен. – Як ви можете прокоментувати ваші синці на шиї?

– Ніяк, – відповів я. – Я й сам нічого не розумію.

– І все-таки?

– Я… Я нічого не розумію… – сказав я, наливаючи у свою склянку вина.

– Дозвольте відкланятися, – сказав Крафт і покинув нас із Мекелем.

Вихованець провів поглядом слідчого, коли той зник, і з повними очима цікавості подивився на мене.

– І все ж, пане, що трапилося?

– Я відчув, що щось стискає моє горло. Я був один у кімнаті, більше нікого… – відпивши вина, сказав я. – Як це може бути?

Мекель задумливо відвернувся від мене, а я тер свою шию, де залишилися відбитки рук невідомої людини. І чи це був чоловік? Паршиве місто…

Після недовгої нудьги я вирішив все-таки дістатися до «Нижнього Міста» і дізнатися, який з борделів все ж таки варто регулярно відвідувати. Я зловив бричку, і ми рушили в дорогу. Сонце світило, людей на дев'ятому ярусі міста було небагато, бо всі працювали в майстернях чи торгували в «Купецькому Яру». Зазвичай життя на дев'ятому ярусі вирує вранці, коли всі їдуть торгувати або ж на поля працювати, і ввечері, коли всі поверталися. Тож нам пощастило, що ми не стояли у стомлюючих чергах на виїзд. Швидко минаючи між'ярусну дорогу, ми в'їхали в найпопулярнішу частину Вавилона. Візник навідріз відмовився нас супроводжувати, тому ми вирішили самотужки обійти цей ярус, хоча він найбільший у всьому місті, крім «Склепу».

На вході в ярус, уздовж стіни стояли хворі, кульгаві та знедолені мешканці, тобто жебраки. На вулицях було багато народу, гамір стояв досить гучний, тому, щоб розмовляти, потрібно було підвищувати голос чи кричати. Прогулявши близько години на вулиці, Мекель знайшов більш-менш пристойний заклад, де можна було дізнатися про всі новини чи чутки, що ходили столицею.

Ми сіли недалеко від вікна і замовили по кухлю пива. Я мовчки спостерігав за контингентом закладу «Барсуча голова». П'яні крики про пошану, бійки, пісні відвідувачів досить швидко відбили у мене бажання спостерігати.

– Пане Сатаре, і все-таки, хто на вас напав? – порушив мовчання Мекель.

– Усоте відповідаю, я не знаю, – відповів я.

– Ну а ваші припущення?

– Мекеле, друже мій, як можна пояснити той факт, що я, перебуваючи один у кімнаті, мало не помер від задушення…

– Але ж залишилися сліди!