ІІ

Ми приїхали до Вавилона й чекали, коли дирижабль пристане на кінцевій зупинці. Генерал Стоун та Єва виходили на четвертому ярусі, що було просто чудово для мене, бо витримати ще хоч кілька годин із цим військовим, який ставив трохи незручні для мене питання, було втомливо. Почуття, ніби мене хтось переслідує, не залишало всю мою подорож. Навіть Мекель під кінець заразився моєю манією переслідування. Доходило просто до абсурду: я прокидався посеред ночі від того, що хтось на мене дивиться, й відчував чуже дихання, але, окрім сплячого учня, більше нікого в нашій каюті не було. Божевілля якесь…

Дирижабль причалив на останній своїй зупинці, на дев’ятому ярусі «Місто майстрів», де мешкають сім’ї ремісників та їхні майстерні. Половина таких ремісників тримала лавки на сьомому ярусі, який назвали «Купецький яр». Яруси з’єднані між собою зовнішньою дорогою, що з висоти польоту спіраллю тягнеться навколо міста. Внутрішня торгівля у місті прив’язана безпосередньо до цієї дороги, і протягом усієї історії Вавилона точаться суперечки щодо її грамотного використання.

Влада п’ятдесят років тому запровадила систему руху дорогою у столиці: пересування цим шляхом угору або вниз здійснюється в різний час. Виняток мають лише розшукові патрулі, а решта прив’язані до цієї системи. Також між ярусами існує система контролю, яка стежить за всіма, хто і з якою метою пересувається містом. Багаті люди інколи користуються дирижаблем, але навіть для них це дороге задоволення.

Ми вийшли зі станції, і Мекель упіймав бричку. Зануривши за допомогою візника речі, ми поцікавилися, чи є порядний готель поблизу. Оскільки на цьому ярусі люди мали власне житло та майстерні, готелів було всього три, і, судячи з запевнень візника, всі були гарні, але далеко від станції.

– І чого так мало готелів? – невдоволено пробурчав Мекель.

– На мою думку, все очевидно, – сказав я.

Мій учень запитливо глянув на мене.

– Та годі тобі! – вигукнув я. – Тут мешкають люди, які заробляють на життя своїми талантами. Вони тримають майстерні, свої житлові будинки; якщо до них приїжджають родичі, вони мають де поселитися. Як бачиш, будинки тут хоч і прості, але великі.

– А приїжджі?

– Якщо ти про торговців, то вони селяться на сьомому ярусі, там готелі на кожному розі. Заможні знімають будинки або селяться в готелях на «Золотому ярусі», який третій за рахунком. Там живуть усі аристократичні сім’ї найвищого рангу, – пояснив я. – Також з меншим блиском, але з великою важливістю, можна зупинитися на шостому ярусі, тобто в «Адміністративному ярусі». Там, до речі, більше розваг, ніж на третьому.

– Пане Сатаре, тоді чому ми зупинилися на дев’ятому ярусі? – незрозуміло вигукнув Мекель.

– Тому що мені так захотілося, – відповів я і, нахилившись ближче до його вуха, додав: – З цього ярусу до борделів набагато ближче…

Мій учень зрозуміло посміхнувся.

Візник не обдурив: гостинний двір, у якому ми зупинилися, справді був гарний, хоч і малий за розміром. Номери просторі, затишні, без надмірностей. Покоївки – красиві дівчата, що не може не тішити; шкода, що дочки господаря. Окрім цього двору, господар тримав лавку та майстерню ювелірних виробів, і нам обіцяли показати, як виготовляються ювелірні прикраси.

Нас поселили в дальній номер із гарним плануванням. Дуже втішила невелика веранда з виходом у сад. Три кімнати з’єднані між собою вузьким коридором, який веде до ванної кімнати. Я вибрав дальню кімнату, кинув свій багаж і вирішив прийняти ванну, поки цього не зробив Мекель. Хлопець може годинами сидіти у воді, навіть боги не знають, чим він там зайнятий.

Прийнявши ванну, я повернувся до себе в кімнату й дістав з однієї сумки лист від Державного розшуку, і вирішив його перечитати.

«Цим листом повідомляємо Вам, що через необхідність залучення третьої сторони, яка має рівень Ваших знань, для розслідування низки вбивств.

Три жертви, вік від 20 років до 30 років від народження. За наявними у розшуку даними, мешканки м. Вавилона, які проживають у «Нижньому Місті».

Для більш детального ознайомлення зі справою просимо пана відвідати Державний розшук, розташований на шостому ярусі, по вулиці Шостий полк визволителів, будинок 6.»

Ні підпису, ні відправника, нічого… Тільки один момент може в цьому листі потішити – так це число, що повторюється, шість в одній адресі… Я сів у крісло й втупився в стелю. Що зі мною відбувалося на дирижаблі? Минув той час, коли я обертався, йдучи додому чи до гуртожитку, бо все своє свідоме життя ми з сім’єю від когось ховалися. З самого дитинства мені вбивали в голову, що довго жити на одному місці небезпечно. Що заводити дружбу й знайомство означає занапастити себе, тому я був тією дитиною, яка не мала друзів, і щоб скрасити мою самотність, мати мене з собою скрізь тягала.

На годиннику дванадцята, зараз не мало сенсу їхати до Розшуку, тому що протягом трьох годин рух буде вниз. Тільки до п’ятої години зможемо потрапити до слідчого. Тож поспішати не варто, якраз можемо з учнем скористатися пропозицією господарів відвідати майстерню ювелірних виробів.

Мекель вийшов із ванної кімнати. Бадьорий, свіжий і чистий, він співав ще один мотив, який може причепитися до мене й буде переслідувати протягом дня. Він сів навпроти мене, закинувши ногу на ногу, і з викликом подивився на мене.

– Пане Сатаре, – почав він. – До мене завітала дуже хороша ідея. Нам потрібно цього ж вечора обійти околиці в пошуках затишного місця для чудового проведення часу!