І

«Коли закінчилася Велика війна шести великих імперій, багато країн було стерто з землі й поховано безіменними в пам'яті та історії людства. Війна тривала сорок років по всіх куточках цього світу. Людство ніби збожеволіло, цілеспрямовано рухаючись до винищення…»

Я відклав перо й записник убік, почавши прискіпливо розглядати свої нігті. Та, мабуть, причепитися до них сьогодні мені не судилося. Гарний настрій полишив мене ще вранці, коли я прокинувся з похмілля. Щоб якось його покращити, я відкрив свої записи на самому початку і занурився в читання.

«Використовуючи нові види зброї, що випалювала цілі міста, залишаючи по собі лише чорну, непридатну для життя землю, людство перетворювалося на звірів. Хоча навіть звірі не руйнують своїх місць проживання. Світ ніби втратив розум, а людське населення цілеспрямовано рухалося до самознищення.

На саміті Великих держав було прийнято рішення: для збереження людини як виду потрібне об'єднання країн, що залишилися, які спільними зусиллями зможуть далі жити в мирі. Усі прагнули одного – миру. Двадцять держав підписали угоду про капітуляцію у війні та формування нової держави. Так виникла імперія Об'єднані Королівства – імперія, побудована на болі, агресії та крові…»

– Похмуро, пане Сатар, – пролунав біля вуха голос мого підручного.

Я здригнувся від несподіванки. Обернувшись до свого учня, я відважив йому невеликого ляпаса.

– За що, пане? – жалібно пропищав він.

– Щоб наступного разу не кортіло! – сипло процідив я погрозу. – Іди, Мекеле, і принеси мені холодної води!

– Слухаюсь, пане, – мовив він і пішов геть.

– Скільки на тебе дивлюсь, друже мій, і не розумію, навіщо взяв тебе в підручні на Арабських островах?

Мекель хмикнув мені у відповідь.

Можливо, та сила розуму, що криється в понівеченому тілі цього горбуна, таки змогла змусити мене викупити його на ринку. Або сила бедуїнського самогону, випитого до цього. Попри свою вроджену незграбність, Мекель досить спритний, і найголовніше, мій учень завжди в курсі всіх новин і пліток, а це важливо! У нього приємна зовнішність: сірі виразні очі, темне волосся, м'які риси обличчя і горб на спині, через який він кульгає. Але це не заважає йому переконувати будь-кого для досягнення власних цілей.

Мекель приніс води.

– Пане, ще чогось хочете? – у дверях поцікавився вихованець.

– Ні, ти вільний. Поки що.

Я подивився на годинник, часу до відправлення поїзда було досить багато, тож можна не поспішаючи, спокійно зібрати всі свої речі, при цьому нічого не забувши. Відвідування славетного маленького містечка під назвою Таон покращило наші з учнем фінансові справи. Добре, що світ сповнений чуток, і вони можуть досягти будь-які Богом забуті місця, як-от поселення Ринку.

Взявши кухоль крижаної води й не встигнувши піднести її до рота, мене відволік дзвін. Через похмілля безневинний дзвін перетворився на потужний, ніби з міської вежі Рітенделла.

– Мекеле! – гаркнув я. – Відкрий ці паскудні двері! Якщо це торговці, жени їх у шию!

Вбивчий для мене звук припинився, і я зміг полегшено зітхнути. Приклавши до голови кухоль і переконавши себе, що це якось допоможе зняти біль, я зробив висновок: остання чарка пійла була справді зайва.

Я підійшов до вікна і почав спостерігати за тим, що відбувається. Надворі, попри вбивчу спеку, було багатолюдно. Усі кудись ідуть, усі чогось шукають, у всіх свої якісь справи – одним словом, життя. Хоч і містечко це невелике, але, як і в будь-якому іншому місті чи селищі в Індостані, людей було дуже багато. Як би грубо не звучало, але в цьому районі Об'єднаних Королівств бідняків наче бруду, і з кожним роком їх стає все більше й більше. Взагалі, східна частина Королівств має великий приріст населення, що призводить до великого безробіття, голоду та спалахів різних епідемій. Як наслідок, не маючи можливості жити у себе на батьківщині, частина вихідців зі сходу вирішує шукати свою долю в більш заможних куточках Королівства.

Багато хто покладається на чутки, що у великих промислових містах життя багатше, а отже, краще. Виникає думка, що, приїхавши в таке місто й оселившись, одразу отримаєш усілякі блага. Проте насправді ці переселенці стикаються з одним великим розчаруванням: ніхто нікому нічого не винен. Якщо ти хочеш їсти, то йди, працюй, кради чи роби що завгодно, головна умова, роби це сам.

Здебільшого адаптація таких мрійників приходить із розумінням місцевих законів. Це пізнається виключно через голод і злидні, які, як не дивно, були присутні й у них на батьківщині. Далі приходить усвідомлення того, що тут є і свої голодні роти, з такою ж гіркою долею, і доводиться зі смиренням йти трудитися, щоб вижити. Багато хто йде працювати за малі гроші, адже, по суті, іншого виходу немає. Комерсанти, як свідчить досвід, мало платять за надані їм послуги або взагалі не платять. Вони добре знають, що заміну завжди можна знайти, адже на одне робоче місце в середньому претендують шестеро людей. І, як показує практика, людина сама заводить себе в замкнене коло під назвою «є робота — пошук роботи». Здебільшого, прибульці з різних міст не можуть вистояти проти такого режиму, адже працюють вони по дванадцять годин в умовах, які бажали б кращого. І тут починається найцікавіше: людина має два виходи, поїхати назад на батьківщину ні з чим або зламатися й зрештою загинути.