Частина 5

— Жу-Жу… більше не виходить з квартири? — Фелікс звучав невпевнено, майже винно.

— Вона сказала, що її душа «вилетіла у спіральну реінкарнацію», а хом’як лишився за головного. Я не перебільшую — Френк тепер зустрічає гостей на порозі цитатами з Ніцше.

— Тобто побачення не вдалось?

— Нажаль…

— Серйозно?!

Я сиділа на підлозі, пила какао з полуничним маршмелоу (карма вимагала комфорту), і гортала Tinder.

Не для себе. Для Фелікса.

— Ти… створила мені анкету? — пітьма у кутку ворушилась, як хмара перед грозою.

— Ага. Вік — необмежений, тип фігури — «безтілесна сутність», захоплення — філософія, ніч, обійми. Фото — ну, це було складно. Я сфоткала темний куточок у ванній, трохи затемнила, трохи фільтрів — і вийшло щось між Бетменом і магнітною бурею.

— Вражаюче.

— Та я взагалі профі з фотографування внутрішньої порожнечі.

Карл визирнув з шафи.

— Ви зараз серйозно шукаєте пару пітьмі в Тіндері?

— Ти ж не хочеш, щоб ми знову покликали Жу-Жу.

— Я краще відкрию двері в пекло і попрошу назад свого дядька з вусами, — пробурмотів він.

Перші лайки прилетіли одразу.

Кандидат №1: профіль із ніком “Lilith_666”, опис: “Я не дивлюсь Netflix. Netflix дивиться мене.”

Фото — дівчина з вугіллям на очах(макіяж такий)  і чашкою крові (ну або томатного соку).

— Ну, не знаю, — сказала я. — Може, занадто багато демонічного фотошопу?

— Попроси її описати своє дитинство.

— Що?

— Я хочу когось з бекграундом. Іронічним. Травматичним. Глибоким. І з гумором.

Я написала. Відповідь прийшла миттєво:

«Мене виростили кажани у льосі й бабця, яка проклинала глютен. Я вважаю, що любов — це коли хтось не лякається твого істинного обличчя, навіть якщо ти ним хрумкаєш людей».

— Нууу…

— Наступна.

Кандидат №2: “ВорожкаТіна”, 43, опис: “Шукаю того, хто не боїться правди. І карт. І трохи заклинань на основі шавлії”.

— Ти ж сам просив когось з магічним бекграундом.

— Я не просив, щоб мене перевірили на сумісність за хвилею ностальгії у 2002 році.

Наступна.

Наступна.

Наступна.

Я вже почала втрачати віру в алгоритми.

— Може, варто спробувати іншу платформу?

— Bumble? — зиркнула я.

— Ні. DarkSoulMate.com. Там справжні.

— Це ж мем!

— Або Discord-канал «Обійми для потойбічного». Там є розділ «ті, що розчинились, але готові знову відчути».

— Блін, виявляється, пітьма має більше знайомств, ніж я.

Карл грюкнув дверцятами шафи:

— Ідіть уже на Grimblr. Там тільки постять цитати з Бодлера й пости “я – порожнеча, але з музикою”.

Аж раптом — зʼявилась вона.

“Luna_Enigma999”

Вік — ???

Опис: “Тільки ніч. Тільки тиша. Тільки з тими, хто не ставить питань — і не включає світло.”

Фото — тінь на фоні місяця. Жодного обличчя. Тільки тінь.

Фелікс застиг.

— Відчуй це? — запитав він.

— Вона — твій тип?

— Вона… схожа на мене. Може, навіть надто.

— Ну, ми можемо… написати…

— Ой.

— Що?

— Вона вже написала мені.

На екрані блиснуло повідомлення:

«Я бачила тебе ще до того, як ти виник. Мені подобається, як ти мовчиш. У цій тиші — все, чого я чекала.»

Я ковтнула чай.

Карл закричав з шафи:

— НЕ ВІДКРИВАЙ ЇЙ ДУШУ, ПОКИ НЕ ЗРОЗУМІЄШ, ЩО ВОНА НЕ З’ЇСТЬ ТЕБЕ!

Фелікс посміхнувся (внутрішньо, я відчула це):

— Васю… я хочу зустрітись із нею.

***

Luna_Enigma999 з’явилася в нашому житті стрімко — як нічний вітер у квартирі, де ніколи не було протягів. Її повідомлення були короткі, елегантно моторошні, з небезпечною граматикою й… викликом.

«Я знаю, ким ти був, до того як став тим, ким є.»

«Я не бачу твого обличчя — і тому воно прекрасне.»

«Ходімо туди, де нікого немає. Навіть часу.»

Фелікс був зачарований.

Карл— зашарпаний.

Я — підготувала освячену ладанку від Жу-Жу, бо чом би й ні.

— І де це “туди, де нікого немає”? — спитала я, запихаючи в кишеню міні-фонарик і шоколадку.

— Підвал. Її. — відповів Фелікс.

— Підвал сусідки з шостого? Тієї, що має кітоклітку замість поштової скриньки?

— Вона каже, це “простір без меж”.

Ми пішли ввечері. Вона чекала.

Не сиділа — чекала. Стояла, мов виведена з чорнила тінь, з обличчям під каптуром і руками, схрещеними на грудях, як у готичному TikTok-відео з треком на замовлення депресивного ботана.

— Ти… Фелікс? — її голос був як шепіт зі сну, який не встиг запам’ятати.

— Я.

— Прекрасно. Тоді ми можемо почати.

Почати що — не сказала. Але повела його далі в підвал. Без слів, без світла, без сигналу на телефоні.⠀

Карло, який стежив за нами через відеозв’язок із шафи (я просто… не питаю вже), заскиглив у динамік:

— Я не бачу нікого. І це мене лякає!

— Це взагалі-то нормально для пітьми, — відповіла я.⠀

— Але ж не настільки!

Через пів години Фелікс повернувся.

Один.

— Ну? — спитала я, вмикаючи чайник.

— Вона… занадто темна. Навіть для мене.⠀

— Що сталося?

— Вона хотіла… злитися. Повністю. Назавжди.

— У сенсі…?

— “Обʼєднати сутності”, як вона це назвала.

— І ти?

— Я втік.

Карлвигулькнув із шафи з виразом обличчя “а я вам казав”.⠀

— От вам і аура на двох. Вона хотіла тебе засмоктати, як останній драматичний монолог в театрі абсурду.

Я поставила перед ним баночку з маринованими мухоморами.⠀

— Карле, розслабся. Він живий. Вона — там. Ми — тут. Все ок.

— Поки що, — пробурмотів домовик, натягувавши капелюх і пхаючи до рота мухомор.