Частина 2

А сьогодні він заявив мені таке:

— Мені потрібна допомога.

— Що, знову прокляття зламане не в той бік?

— Я хочу… побачення.

Я глянула на нього. Ну, тобто в темряву.

— Це жарт?

— Я сім століть сам. У всіх уже є хтось. У Мороку — ця нова з Департаменту Страхів. У Тіньовика — трійця русалок, тільки не питай як вони так разом живуть. А я? Я навіть не на Тінд…

— Зупинись. Добре. Тільки не тіндер.

І ось так зненацька мене хочуть зробити свахою для… пітьми.

— Побачення? — перепитала я. — Феліксе, ти ж буквально… безтілесна темрява.

— От і треба когось… тілесного. Для балансу.

— Ага. І, звісно, ти вирішив, що найкращий спосіб знайти пару — це втягнути у це мене.

— Ти вмієш слухати. І не злякалася, коли я заговорив до тебе. Це вже більше, ніж дали мені попередні 47 людей.

Я зітхнула.

В цій квартирі я, здається, єдина, хто не має потойбічних запитів.

Зі шафи долинуло гупання. Потім — чих. Потім хрипкий голос:

— Якщо ти знову розмовляєш із темрявою, скажи йому, хай трохи зсуне тінь. Місячний зайчик в мене прямо на лобі. А це шкодить грибам!

Я повернулась до шафи.

— Який місячний зайчик, Карле? Надворі третя ночі. Хмарно.

— Ти не бачиш. А мої мухомори — бачать.

Їм потрібен спокій, гармонія, і щоб пітьма не дихала в спину.

Фелікс відкашлявся з глибини кімнати:

— Мені, до речі, шкода твоїх грибів. Але я маю пріоритет.

Карло стукнув кулаком по дверцятах зсередини:

— А я маю грибний календар, і твоя романтична відчаєність у нього не вписується!

— Ти ж не їси їх, правда? — якось підозріло спитала я.

— Це все — наукова ініціатива, — завівся домовик. — Грибна культура має власну філософію. І я не настільки відчайдушний… Але я знаю рецепт офігеного грибного паштету….— закінчив мрійливо цей «грибовод».

Я не питала більше. Є речі, в які краще не вникати.

Я сиділа в ліжку, загорнута у ковдру по саму голову. У кімнаті було темно, за винятком отого зеленого індикатора з зарядки, який зараз здавався мені оком усевидящого. Я зависла.

— Слухай, у мене був важкий день.

— У тебе всі дні важкі. Особливо після нарад у твоїй компанії… як вона там називається?..

— СРАКА.

— Вибач, що?

— СРАКА. Стратегічна Розробка Аналітичних Концепцій і Адаптацій.

— Хто це придумав?

— Люди, яким платять більше, ніж мені, і які щиро вірять, що “аналітичні концепції” — це не прокрастинація в Excel з відкритим TikTok-ом на фоні.

Пітьма хмикнула.

— Ну, принаймні з гумором у тебе все норм. Це вже плюс.

Я втупилась у пітьму. Він втупилась у мене. Ну, принаймні мені так здавалося.

— Тобі що, нудно? — запитала я.

— Нудно — це мʼяко сказано. Я хочу на побачення. Я хочу кохання всього свого життя. Хочу прогулянки під місяцем і поцілунки в склепі…

— Оу.

Ми помовчали. Навіть Карло не бурчав.

Можливо, це я божеволію. Можливо, просто сниться. Можливо, це консерванти з банки шпротів з терміном “до” 2019 року…

— Ще раз.

— Я. Хочу. Кохання.

— Ти… пітьма.

— Нуууу.

— Як ти уявляєш побачення? Свічки?

— Ароматичні. Обов’язково. І латиноамериканська музика.

— Тобто..?

— Я сім століть без обіймів, Вася. Навіть стіни втомились.

— Добре. А ти сам не можеш? Ну, не знаю, Tinder, Badoo, потойбічний LinkedIn?

— Я пробував. Мене банять на стадії “вік — що є вік коли ми всі раби часуʼʼ, зовнішність — не варто обирати по тому, що не в змозі змінити”.

— Окей, значить все-таки Tinder у понеділок?

— Саме так. І твоя допомога.

Я засміялась. Справжньо. Голосно. І навіть Карло за шафою пирхнув:

— Ага, ага!…

— Ти хочеш, щоб я…

— Допомогла мені знайти когось.

— Слухай, але я не сваха!

— Ти людина. І ти не злякалась мене. А ще — у тебе хороший музичний смак, навіть якщо ти вмикаєш “Lo-fi sad beats” на репіті.

— Це… терапевтично!

— Я не проти. Але давай чесно — хіба не цікаво? Так матимеш досвід і може собі кого знайдеш?!А?

І тут я замислилась.

Бо, насправді… так.

Це звучало божевільно. Але весело.

— Добре, — сказала я. — Але за кожне побачення ти відповідаєш за прибирання вдома. І якщо хтось мене прокляне, чи мене знову перемістить в дзеркало чи ще куди, ти мене рятуєш, а не даєш інструкції як це зробити самій!

— Домовились.

— А перша кандидатка в тебе є?

— Є. Вона живе навпроти. І запалює ароматичні палички що ночі.

— Ну звісно. Як я могла забути про сусідку з дверей якої завжди валить дим. Чудово. Вже уявляю, як ми з Карлом на вашому весіллі.