Частина 1

«Якщо довго вдивлятись у пітьму — пітьма починає вдивлятись у тебе».

Це не я вигадала. Це Ніцше. Але він не сидів у моїй спальні після півночі, коли всі звуки стихають, навіть холодильник припиняє гуркотіти, і тільки зелене око зарядного індикатора блимає, як космічна мураха.

Все інше — морок.

Темрява така густа, що можна було б намазати її на хліб. Або сховати свекруху, залежно від настрою.

Моя кімната після півночі — це не місце, де ти просто «лягаєш спати». Це сцена. Театр одного глядача. А десь там, у кутку, між шафою і невідомо чим, зазвичай починається вистава.

Бо я бачу…

Ні, не бачу. Я відчуваю, як там хтось стоїть.

Чи сидить.

Чи висить догори дриґом — я не питаю, мені зручно думати, що він, вона або воно просто… там.

Без страху. Без емоцій.

—Ну, привіт,—бурмочу ледь пошепки, притягуючи ковдру до підборіддя.—Мені здається, чи ти тут вже третій місяць?

Мовчання.

Зате блимає зелена крапка. Пульсує.

Пітьма мовчить, але не так, як порожнеча. Вона мовчить, як той, хто  чекати.

Я вже навіть звикла. Інколи ми розмовляємо, я вслух, а пітьма напевно подумки. Односторонньо, звісно.

І ця пітьма в моїй кімнаті має звички.

По-перше, він з’являється точно о 00:03 — не хвилиною раніше, не хвилиною пізніше.

По-друге, він дуже не любить, коли я залишаю нічник увімкненим.

І по-третє… він має ім’я.

— Фелікс— повідомив він, голосом, який, здавалося, шелестів по стінах, як оксамит на пилюці.

Я очікувала будь-що. Що він буде Демоном Сотого Кола, Архіваріусом Тіней, або хоча б Сутністю Безформ’я. Але ні.

Фелікс.

Пітьма на ім’я Фелікс.

— Серйозно? — спитала я. — Це ім’я двоюрідного діда мого сусіда.

— А мого — прадіда. Він теж був темним і дратував людей уночі. Сімейна традиція.

З того вечора все пішло… трохи дивно.

Кожна ніч — розмова. Кожна розмова — нова проблема.

Вперше мене затягнуло в дзеркало.

Це трапилось приблизно на третій тиждень «спілкування». Я тоді якраз намагалася зробити вигляд, що в мене все під контролем: вставала вчасно, готувала на роботу лоточок з перекусом, як мантру переконувала себе, що з головою в мене все ок, навіть нову  дораму почала дивитися .

Але Фелікс вирішив, що ми зблизились достатньо, щоб показати мені щось… «цікаве».

— У тебе дуже прямолінійна уява, Васю, — мовив він якось серед ночі. — Усе в тебе: «стіна — стіна», «дзеркало — дзеркало». А якщо… глянути глибше?

— Я втомлена. Завтра знову в СРАКу.

— Але спробуй подивитися по іншому у дзеркало. І  воно тобі щось зашепоче.

Я глянула.⠀

Так, воно шепотіло.

«Тобі знайомий цей стан, коли не хочеш дивитись у дзеркало, бо здається, що твоє відображення дивиться на тебе?»⠀

А тепер уяви, що воно ще й кліпає тобі.

Я моргнула. Дзеркало моргнуло у відповідь.

— Феліксе, ти що там, прикалюєшся?

— Я? Ні. Це воно. Я лише… трохи поправив дещо.

Я встала з ліжка, підійшла до дзеркала.

І тут воно… стало м’яким. Наче водяне. Як срібляста плівка, в яку хочеться тикнути пальцем, але яка не обіцяє нічого хорошого.

— Не торкай, якщо не хочеш потрапити…

бульк

—…всередину.

Звук був глухим, ніби хтось кинув подушку в болото. А далі—темрява. Мʼяка, тягуча, але не страшна. Швидше—незручна, як коли взуваєш тапки в неправильному порядку, тільки дискомфорт відчувається всім тілом.

Я впала на щось м’яке. Над головою — зоряне небо.

Під ногами — дзеркальні брили, що пересвічували мої думки просто в повітрі:

«СРАКА — звучить як кінець карʼєри»

«Навіщо я знову написала йому, що все ок?»

«Купи нарешті нормальну подушку, Вася»

— Ем… Феліксе? Це що — мої думки?

— Та я звідки знаю. Я просто налаштував дзеркало на режим «відбите Я»

— Вимикай назад!

— Ні, ну так це не працює. Це інтерактивне дзеркало, воно не має «вимикача»

— А що воно має?

— Психотерапевтичний потенціал. І вхід без зворотного квитка.

Я встигла переосмислити все своє життя, кар’єру, особисте (особливо особисте), доки не помітила, що одне із дзеркал — тріснуло. А з тріщини — потягнулась нитка світла.

Я її вхопила. Мене витягло назад.

⠀Я приземлилася обличчям у плед, так там й заснула миттєво.

А зранку я виявила, що залишила на дзеркалі… відбиток долоні. Зсередини.

Фелікс з’явився о 00:03 наступної ночі.

— Вибач, — сказав він. — Переоцінив твою готовність до глибокого відображення.

— Ще раз таке зробиш — запхаю тебе в Wi-Fi роутер.

— Ну, там теж темно…

***

Вдруге — я прокинулась у шафі.

Звичайнісінькій шафі, між моїми зимовими светрами і старими одіялами. І нічого б там не було особливого — якби не грибна плантація, що росла в банках з-під варення, акуратно вишикуваних на поличці.

⠀— Не чіпай цю, вона ще не проросла! — пролунало знизу.

Я підскочила й майже сіла на те місце звідки пролунав голос.

Із-під моєї джинсової куртки повільно й обурено виліз —маленький, зморщений, у  кольорових шкарпетках і у тапках, зшитих з залишків мого старого рюкзака. На голові — плетена шапочка, на дивній футболці — вишитий надпис: «Срав пес, переділи гуси»

— Ти хто такий? — вичавила я, сповзаючи спиною по стінці шафи.

⠀— Сама ти така — відповів він не менш войовниче. — Це моя шафа. Я тут уже тринадцятий рік.

—ЩОО? Це моя шафа, моя квартира…. Я тебе тут раніше не бачила…Як тебе звати??

— Карл, а ти Вася-Василина я і сам знаю.

Кивнула головою бо так, я Вася.

— Що ти… вирощуєш?

— Гриби, звісно.

— У… шафі?

— У цій конкретній шафі — так. Гриби потребують затишку, стабільності й легкого побутового стресу навколо. А твій побут —це моя особиста заслуга.

Він показав на банку з темною слизькою масою.